Зміст поняття «упц мп» не вкладається в притомній голові

Останнім часом у багатьох людей виникає відчуття, що йде всесвітня боротьба добра і зла, розгорнута в Україні одним із крайніх способів, який тільки може бути, — війна. Боротися за своє, утвердити добро, але заплатити за це страшну ціну — немов місія українців, які, виборюючи правду на власній землі, ще й визначають при цьому вектор розвитку людства в найближчому і віддаленому майбутньому. 

Питання про те, що обирає весь без винятку цивілізований світ — дешевий газ і нафту в обмін на вічні претензії московії щодо територій, людей шляхом насильницького утвердження їхнього русскамір’я, де мерзенна демонічна антикультура пропагується як єдина без вибору норма життя, чи все-таки свободу й демократію, що базуються на загальнолюдських моральних принципах, — питання риторичне. 

Тим більш парадоксально усвідомлювати, що принцип «какойразніци» міцно засів у багатьох головах. За цією «какойразніцей» підло замасковано втрату людського обличчя в найзагальнішому розумінні, втрату себе як особистості, втрату зрештою національної ідентичності, втрату орієнтирів у житті та розвитку.

Під час війни тим більш гостро постають усі питання, які були до війни. І кожен ставить собі сам запитання: чи не перетворилася наша споконвічна українська толерантність на слабкодухість, чи не закоротка в нас пам’ять про те, як ворог чинив і чинить з нами впродовж всієї нашої історії, історії за право бути й боротьби за свободу? Чи не заколисуємо ми вкотре зло? У якій притомній голові вкладається зміст поняття «упц мп»? 

Звідки в упц мп це незбагненне поєднання псевдокомплексу жертви (з «ґанєніями на нашу церкавь») із агресією, прокльонами, проголошенням тези про те, що мп — єдині канонічні, а всі інші «раскольнікі», про те, що одна упц мп сама від себе, сама з собою автономний праведник, про те, що упц мп незалежна від москви. 

Тепер, щоб підтвердити такий факт незалежності документально, треба визнати, що на злодієві згорить шапка, бо такий документ офіційно підтвердив би попередню залежність упц мп від москви. Схоже на коло, що стискається, чи тенета, з яких неможливо виплутатися?

Священники та віряни упц мп поставили своєму ж єпископату  10 запитань щодо статусу їхньої церкви, вихід з рпц, засудження позиції російського патріарха кіріла та ін. Чи відповість онуфрій на 10 запитань священників?.. Його мовчання — це і є найкрасномовніша відповідь.

І тим більше очевидно, що з’ясовувати деталі цієї проблеми треба, звертаючись до фахівців. Чому досі є люди, які сумніваються, які зневірились у церкві як в інституції, чому голови все ще немалої кількості людей звернені до русскамір’я навіть під час повномасштабної війни московії проти України?

Ще більше хочеться усвідомити природу аргументів тих прибічників упц мп, хто каже «в цю церкву ходили наші діди — і ми ходимо, і будемо ходити», «ми не міняємо віру», «ми не зраджуємо єдину канонічну віру», «я йду до Бога — яка різниця куди», «ми не раскольнікі, ми — православні»...

Монографію «Причини і витоки постання московського патріархату 1589 року (спроба історико-богословського аналізу)» написав диякон Іван Сидор, людина, яка била в набат на дзвіниці Михайлівського собору під час штурму Майдану в грудні 2013 р.

Читайте також:

 Кров Христа пролилась на Онуфрія

«Богослів'я» УПЦ МП – прокльони

Джерельна база дослідження і глибокий аргументований аналіз вражають. Автор спирається на документи; архівні матеріали; літописи; житія святих; постанови; книги монастирів і храмів; рукописні збірники; листи, об’єднані в зібрання та списки; мемуари; задокументовані спогади свідків подій; юридичні документи, у яких ідеться про зміцнення соціальних прошарків, на які спирався московитський цар, земельні питання тощо; посольські книги; степенева книга із систематизацією біографій московитських правителів, їхньої генеалогії, у тому числі в контексті зв’язків держави і церкви; хронографи; повісті; задокументовані оповіді іноземців. Тексти деяких джерел мають по кілька варіантів, у тому числі й переклади іншими мовами. Монографія рясніє іменами, датами, географічними назвами.

І.Сидор наводить цитати московитських істориків з іще не перебреханих після революції книг, де написано про московію. Які ще аргументи можуть бути переконливішими? Підзаголовок праці та післямова засвідчують скромність автора і його усвідомлення, що ця наукова проблема ще потребує подальшого, глибшого аналізу. Про актуальність говорити зайве. Прочитання цієї книги для зацікавлених людей допоможе знайти відповіді на багато запитань, яких чим далі, виникає більше. Аналіз, можливо, допоможе тим, хто хоче дошукатися правди, вагається. Дуже страшно від того, що паростки московитської ментальності проросли в головах багатьох українців, обдурених і задурених пропагандою.

Загалом історія мп — це не нова під сонцем розповідь про те, як від рішень певних людей, від того, чи змогли вони морально встояти у певний момент свого життя, від їхніх рішень і вчинків історія повертає в певному напрямку з певними наслідками. І так хочеться віднайти аргументовану відповідь на такі запитання. 

Якщо упц мп не з Україною, то з ким? Якщо упц мп стверджує, що не з москвою, то вона автономна, сама від себе і сама в собі? Тоді з ким є її єдність? На боці яких сил церква, яка фактично визнає Україну тільки як територію для розгортання власної діяльності, при цьому намагаючись відмежуватися від будь-яких проявів українського? З ким і чим ідентифікує себе упц мп?

Вступ книги І.Сидора розпочинається з акценту: «Все частіше в Україні спостерігається небувалий інтерес до церковної історії... Історично Церква в Україні завжди функціонувала як ідеологічна інституція, виконуючи функцію єднання державної влади і зміцнення її кордонів. Саме церковний чинник був стрижневим у багатьох відомих в історії спробах утворення або відновлення української державності» (с. 11).

Далі автор наголошує, що початок розділення українського Православ’я спостерігався ще з середини 15 ст. Впродовж 15-16 ст. набула поширення теорія про москву — третій Рим, що була покликана утверджувати у свідомості московитів ідею їхньої ж унікальності та обраності (с. 19-20).

Після 1054 р., коли Римська церква відділилася від Православних Церков, було зруйновано систему верховенства у християнській Церкві 5 патріархатів: Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалима. Першість у православному світі перейшла до Константинополя, хоча історично першою була Єрусалимська церква (с. 98).

Далі довідка про те, що московити — це фіно-угорські племена, які платили данину Київській Русі. Саме люди з Київської Русі принесли на ці північні землі християнство і грамотність (с. 99). 1453 р. турки захопили Константинополь, і цим фактом одразу ж скористалися московити, взявши курс на утвердження власного верховенства у Східній Європі.

Далі ідеологема про москву як третій Рим виринає в працях старця псковського монастиря Філофея (1465-1542). У 15 ст. християни чекали на апокаліпсис, бо в суспільстві панувала депресія. Тому не дивно, що для Філофея із занепадом Русі (зауважте — не московії) настане кінець для всього світу. Тому й цар в імперії московитів має бути християнином. 

А москва претендує на роль «боґоспасаємоґо ґрада». Чи це був заклик до московії отямитись, потлумачений московитами у вигідному для них світлі як панмосковитська обраність, вивищеність?.. Ця підміна змісту формою, часто спотвореною, невідповідною дійсності, буде простежуватись далі в історії постання мп.

Під час панування турків у Візантії московія звільняється від татарського ярма (хоча парадокс: самі московити генетично споріднені з тими татарами, від яких вони звільнилися, але ментально залишилися такими ж, як і їхні поневолювачі, успадкувавши й перейнявши дикі прояви ординства).

Центр Русі був перенесений з Києва до москви, а падіння Константинополя розумілося московитами як Божа кара. За часів івана грозного митрополит московської церкви макарій сприяє розбудові церковного життя та започатковує ідею утворення патріархату. У гонитві за зовнішньою формою десакралізувався сам зміст ідеї, в основі якої було тлумачення московитської царської влади як божественної за походженням. Вигадується легенда про походження московських царів від римського імператора Августа.

Чим далі, тим більше ідеї Філофея штучно підлаштовуються під експансіоністську ментальність московитів. На підтвердження цієї думки автор наводить цитату з праць М.Бердяєва: «християнське покликання російського народу було викривлене. Втім, те саме сталося й з першим та другим Римом, які дуже мало творили християнства у житті. Московське царство було тоталітарним за своїм принципом та стилем. Це була теократія з переважанням царства над священством» (с. 121).

І.Сидор наводить неповний хронологічний список військової агресії московського царства та його спадкоємиці московії від 18 ст. до сьогодні. Цей неповний список нараховує близько 100 війн, загарбницьких походів, окупацій.

Питання землеволодіння було тісно пов’язане з московською церквою. З другої половини 16 ст. московська церква все більше залежна від світської влади. Відбувається збільшення державного земельного фонду й обмеження повноважень церкви шляхом зменшення кількості наданих їй земель, і, відповідно, зменшення впливу церкви на державну політику. Церковним ієрархам підпорядковувались бояри й озброєні слуги. 

З’являється багато монастирів, які, на думку дореволюційних московитських істориків, сприяли колонізації погано заселених земель. Більше того, такі монастирі розташовувались на торговельних шляхах або поблизу. У 16 ст. московська влада мала право схвалювати право власності релігійної організації на землю. При цьому скасовувалися дарчі грамоти на землі для церковних організацій. 

Коронування івана грозного стало для московитів символом божественного походження царської влади. Інтенсивно відбувається процес канонізування нових святих. Собором 1551 р. Московська церква канонізує своє внутрішнє життя (с. 176). Відбувається уніфікація обрядів, з’являються канони в мистецтві, цензура на перекладну й оригінальну літературу, регламентовано церковний суд.

Від січня 1580 р. набуває чинності заборона монастирям і церквам набувати землі. Англійський дипломат Джером Горсей свідчив, що на нарадах із духовенством цар вдавався до погроз і прямих насильств з вимогою, щоб церква поступилася матеріальними надбаннями й землями (с. 191).

Падіння Візантійської імперії стає чинником, що посилює зв’язки московської митрополії зі східними патріархатами у другій половині 15-середині 16 ст.

У московитській літературі різні погляди на утворення мп. Після смерті івана грозного ІV царював феодор іванович, але боротьба за царський престол точилася: кожен переслідував свій власний інтерес і не гребував при цьому жодними методами. «Самовільне проголошення московською церквою своєї автокефалії 1448 р. поклало край спілкуванню між москвою і Константинополем» (с. 209).

Із погіршенням матеріального становища Східних церков (Східні патріархи і Східні церкви — терміни середньовічних авторів, які називали так помісні церкви, розташовані на схід від греко-римського світу (с. 228)) починається активна фінансова допомога з боку московії. 

Звісно, що про цю допомогу треба було уклінно просити, при цьому пам’ятаючи про те, що за послуги з боку московії повинна бути відповідна подяка, яка полягала в толеруванні московитських вимог та інтересів. За московського митрополита феодосія починаються активні дружні стосунки з Єрусалимським патріархом (с. 211).

Тим часом на московії активно розповсюджується (чи не нагадує теперішню московитську пропаганду?) чутка про те, що турецьке поневолення порушило чистоту Православ’я греків (с. 218).

У подальшому московія відмежовувалася від Константинополя, що було документально затверджено. Саме в цей період з’являється новий “термін” «наше вєлікає істіннає праваславіє» на противагу латинському Риму й Царгороду (тобто Константинополю) (с. 220).

Фактично московські митрополити рукопокладались без благословення Константинополя, а московська церква все більше зближувалась із тогочасною державною владою, а відтак — і політикою, про що зазначає дослідник П.М.Мілюков (с. 221-222).

Однак Східні патріархи після захоплення Константинополя турками й далі просять у своїх листах про милостиню московське керівництво і народ. І от почалося втілення й активне поширення ідеї про велич не лише московської церкви, а й держави. І це були ще не всі методи підступності московитів. Для кращого утвердження потрібних владі думок у головах простолюду увага приділялася знову ж таки зовнішній формі,  а не змісту.

Цар іван ІІІ одружився з племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ХІІ Софією Палеолог (с. 225). І, кажучи простою мовою, втілився план реалізації московитами сліпого копіювання всіх візантійських порядків.

Деякі факти, наведені в книзі І.Сидора, вражають і засвідчують, що московія всіма силами намагалася створювати потрібну в певний історичний момент картинку, при цьому грубо відкидаючи тих людей, які, ймовірно, могли б відкрити очі на саму суть московії тим, кому ця московія в очі пускала пил.

Коли москву відвідував патріарх Антіохійський Іоаким, разом із ним були непрохані гості з Литви, через яких було передано грамоту, зміст якої не уточнено в джерелах. Та литовців було вигнано. 

Більше того, навіть доручено уповноваженому від царя простежити (прототип агентурної мережі кдб і фсб  уже в той час розпочав діяльність), щоб литовці повернулися додому і не розповідали нікому про вигнання їх царем (с. 235). 

Візит Іоакима тривав більше тижня і був суворо регламентований. Деякі моменти вказують на очевидне приниження патріарха: влітку його зустріли саньми; цар зі свитою були вдягнені в золоті шати; цар зустрів патріарха, підвівшись зі свого трону, коли патріарх наблизився і був на відстані 2 м. 

Уся форма цієї зустрічі була покликана, як пише І.Сидор, «підкреслити перед небагатим гостем благоденствування православної церкви в московії» (с. 238-239). Митрополит московії діонісій так само зійшов з амвона на відстані 2 м, коли патріарх наближався, що вкотре підтверджує попередню детально продуману режисуру цих показових дій. 

Під час вітання діонісій першим (!) благословив патріарха, що, як пише автор, було порушенням норм церковної ієрархії (с. 239). Це, мабуть, було не просто порушення, а грубе московитське хамство, на яке вихована людина, заскочена зненацька, навіть не знала би, як реагувати. Іоаким мав би радитися з іншими патріархами про перемовини щодо надання московії патріархату, але все відбувалося таємно.

Далі відбуваються чвари, внаслідок яких певні особи позбуваються посад. Митрополит московії діонісій був усунений через незгоду з діями годунова. Місце діонісія посів іов. У цей час патріарх Константинопольський Єремія почав зміцнення Константинопольської кафедри та знову звернувся по допомогу до москви (с. 256). 

Під час його візиту до московії відбувається задобрювання й вивідування потрібної московитам інформації обхідними шляхами: чи не везе, бува, патріарх такий бажаний документ про надання московії статусу патріархії, чи не везе когось із Литви (як бачимо, панічний страх московитів перед литовцями спостерігаємо не вперше); як стан справ з політичною ситуацією в Туреччині тощо (с. 260).

При цьому все непривабливе, те, що жодним чином не можна було демонструвати, штучно відмежовувалося від очей патріарха Єремії: його водили найкращими вулицями москви, спеціальні люди пильнували, щоб не було допущено до патріарха когось з іноземців, особливо греків і турків. Переговори Єремії з годуновим були таємними. 

Як бачимо, московія вичікувала слушного моменту, щоб домогтися такої бажаної для неї патріархії. Монемвасійський митрополит Ієрофей не схвалював дій Єремії, котрому вже пропонували якщо не надати московії патріархію, то самому залишитись і очолити цю новостворену патріархію. 

Після повернення до Константинополя Єремія мав несхвальні відгуки про свій вчинок, що порушував канони церкви (с. 273). Певний час Єремію не відпускали з москви, щоб він не підпав під вплив людей у Константинополі, які могли би змінити його поведінку, розуміючи суть його вчинку. Під час аудієнції Єремії та після її завершення московське керівництво всіляко задобрювало його коштовними подарунками, грошима.

Митрополита московії іова протектували цар іван ІV і вже згадуваний годунов: вони обрали й одночасно призначили іова бути патріархом. На соборі 1589 р., де іова мало бути обрано за патріарха представниками церкви, не було греків (с. 300).

І знову проглядає вже традиційна московитська пишнота марнославства: грецький чин поставлення на патріарха здався царю недостатньо величним. Відбувалися хресні ходи патріарха містом, при цьому іов сидів на ослі. Пригадаймо, що вхід Господній до Єрусалима відбувався таким чином: Ісус в’їхав до Єрусалиму на віслюкові, а люди зустрічали його вигуками “Осанна!” й простеляли під ноги пальмове гілля. 

Під час хресних ходів іова явно бачимо копіювання з Біблії і спотворення форми й змісту явища зі зрозумілою метою: утвердити для простих людей думку про обраність і святість московського патріарха.

У присязі іова було викреслено місця, де зазначалося про підпорядкування московського патріарха Константинополю (с. 317), не прозвучало й традиційного братнього звернення до глав Східних патріархатів. А цар вручив іову жезл митрополита Петра Ратенського.

Читайте також: Як Петро Ратенський з Волині переніс Київську митрополію у Москву і що з того вийшло

Після надання московії статусу патріархії греки відкрито заявляли, що Єремія був обманутий московитами (с. 335).

Монемвасійський митрополит відмовився підписувати грамоту про визнання мп, і тоді московська влада почала погрожувати йому в разі відмови (с. 338).

У Константинополі Єремія скликав Собор вищих Східних ієрархів із проханням підтвердити все, що він зробив одноосібно у москві (с. 341). Як стверджують дослідники, достовірність підписів на цій грамоті сумнівна. 

Решту суперечливих питань з усіма незгодними з діями Єремії і москви московити вирішували традиційними для них методами: брехнею, підступом, підкупом, маніпуляціями, залякуваннями.

Це лише невелика частина фактів, суджень, міркувань з праці І.Сидора. Переказати, описати все неможливо. Щоб глибоко зрозуміти передумови, історичні чинники, наслідки певних подій, прийнятих рішень у постанні мп, треба читати книгу цілком.

В інтерв’ю «Українській правді» від 19 січня 2023 року глава УГКЦ Святослав Шевчук сказав, що заборонити діяльність мп в Україні законодавчо означає, що «ми дамо цій церкві в руки пальму мучеництва. Ми дамо їм можливість справді перейти в глуху опозицію і стати тими, які потім будуть претендувати на автентичність». 

Діяльність філій церкви московії в Україні, мабуть, не може бути прирівняна до того, що це мучеництво. Блаженнійший Святослав наводить факт, що мучеництво мала греко-католицька церква, діяльність якої була заборонена, і ця церква мусила йти в підпілля. Але таке порівняння видається дещо дивним. Чи немає в цьому порівнянні підміни понять? 

УГКЦ завжди була українською і відстоювала українське. Ця церква була гнана радянською владою, і про мучеництво йдеться цілком справедливо. Але чи можна застосовувати таке порівняння до мп в Україні, коли фактично є доведені факти фінансової, ідеологічної, інформаційної належності мп до московії. 

Інша справа, що самі прибічники упц мп вже проголосили себе гнаними і постійно заявляють гласно і негласно про утиски їхньої церкви в Україні. Трактування самих себе як мучеників — це їхній коник, психологічний прийом маніпулювання. 

У цьому ж інтерв’ю є така цитата Святослава: «Церква — це люди, які теж мають конституційні права. Як довго будуть люди, орієнтовані на московське православ’я в Україні, так довго та церква буде існувати. Навіть тоді, коли, згідно з державним законодавством, буде поза законом... Але, з іншого боку, держава має право дбати про свою національну безпеку. 

І тому якщо чи то серед католиків, чи протестантів, чи юдеїв, чи мусульман, чи православних є зрадники, які є небезпечними для держави, зокрема під час військового стану, їх треба виявляти і, дотримуючись усіх законів, робити наступні кроки. Не треба переслідувати за приналежність до якоїсь церковної структури, ні. Але за злочини проти своєї держави – тут ми всі рівні».

Тобто тактика швидких кроків для законодавчої гілки влади за неофіційними порадами глав різних церков поки що не на часі. Чому? Щоб не спровокувати зло? Навіть під час повномасштабної війни московії проти України.

Отже, ймовірно, церковні ієрархи не хочуть брати на себе відповідальність за прийняття рішень, щоб уникнути автократії, монополізації влади чи звинувачень у пропаганді войовничості. 

Тож слово за українським громадянським суспільством. Слово за людьми, як і в давні часи, коли збиралося віче, коли обиралася козацька старшина. Вибір за людьми: дивитися не на ошатну пишну форму певних явищ, а на їхню суть, не на слова і риторику, а на вчинки.

І відкритим залишається питання календаря. Святкувати Різдво з усім світом — це буде одним із проявів єдності, але ПЦУ готова до цього кроку тоді, коли буде готове в переважній кількості українське суспільство.

Чому це так важливо, чому дата має значення? Тому що витоки дат святкувань, які було змінено й фактично насаджено силоміць, не мають нічого спільного з давньою українською історією.

У зимовому циклі календарної обрядовості наших пращурів зафіксовано, що поява на небі Зорі  «є знаком, що Сонце вступило в сузір’я Перуна» (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем 25 грудня, за новим — 6 січня) у Лади народжується немовля — Коляда — божество зимового сонцестояння. 

Коли сонце проходило центральні зірки сузір’я, праслов’яни урочисто святкували інше дійство — народження місяця (молодика) — щедрий вечір (за старим стилем 1 січня, за новим — 14 січня), а коли воно залишало сузір’я — народження богині води Дани (за старим стилем 6 січня, за новим — 19 січня) (Лановик М.Б., Лановик З.Б  Українська усна народна творчість.  — К.: Знання-прес, 2001., С. 108-109).

Зрозуміло, що з утвердженням християнства ці дати набули іншого змісту, але залишились найдавніші обряди і традиції: приготування куті на Різдво, 12 страв на Щедрий вечір; колядування, щедрування, культ дерев, вшанування померлих пращурів. Дата має значення, бо все має відбуватися вчасно й послідовно, не перерване за відсутністю логіки послідовності подій у святковому календарі насадженим комуністичним «наваґоднім застольєм» в ніч із 31 на 1 січня. Інакше звідки ж тоді уявлення про річний колообіг за формулою «від Різдва до Різдва», тобто від дня народження Христа до дня народження Христа? Звернімо увагу: не від нового року до нового року!

...Живемо у нелегкий час війни, боротьби, болю, час, коли ми мусимо усвідомити самі себе й повернутися до витоків.

Читайте також: 

Революція в освіті потрібна (?) Після війни...

Московитська труйка шовінізму в обгортці апломбу панкультурності

#Розкажи мені про війну. БЛОГ

Справжній захисник - це домашній мур-кіт, здатний, коли треба, перетворитися на тигра

Не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем