Не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем

12 Червня 2017, 10:57
5282

Можемо нарікати на історичні умови, на географічне положення нашої країни, на владу і політиків, на олігархів, але поки ми не усвідомимо, хто ми насправді є, навряд чи зможемо подолати той державницький хаос, що триває не одне десятиріччя чи то сторіччя.

Нас часто звинувачують у тому, що ми збайдужілі, бо наша хата скраю, що у нас є шароварний патріотизм, показний  і набундючений; перебільшене відчуття справедливості, прагнення свободи і правди. Попри всі суперечності таких характеристик багато справжніх українців, не декларованих і вивищених над іншими за рахунок владних чи майнових повноважень, були і є дисидентами, вигнанцями, тому що їхня ідеологія не вписувалася в упокорення комусь – чи то монголо-татарським навалам і туркам, чи то червоному радянському совку. А нам насаджували чуже. А нас ламали. І ламають зараз, тільки методи витонченіші – відверта брехня, підступність, зиск. Не треба терпіти те все, і психологічне хамство насамперед, маніпуляції з людською свідомістю не можливі тільки там, де люди здатні мислити самостійно. І повірте, у кого в кого, а в справжніх українців це вміння аналізувати і робити висновки було завжди і є зараз. Просто не всі висловлюються відкрито, посилаючись на те, що в кожного своя правда, але ще більше тому, що не треба комусь щось доводити. Людина мусить дійти певних висновків із власного досвіду.

Як багато ми читаємо про самих себе у книжках… Як досліджено нашу ментальність, духовність, психологію… Від давнини українські філософи твердили про те, що українці – високодуховна нація, яка керується більше емоціями, ніж розумом; любить землю і працю на ній; цінує красу у всіх її проявах; вірить у незламність духу і Бога. Усе те правда. Але що зробили з нами історичні умови і ми самі, підлаштовуючись під ці умови? Якщо ви спитаєте у старших людей, чи були колись матюки, без яких сьогодні в деяких українців не обходиться жодна розмова, то почуєте заперечну відповідь. Колись найбільшою образою було охарактеризувати вчинки і поведінку людини такими словами, як собака, свиня, змія.

Близько 10 років тому доктор філологічних наук Леся Ставицька видала словник нецензурної лексики та її відповідників, стверджуючи в інтерв’ю, що ненормативна лексика прийшла до нас не з Росії, і що ми відстали від Європи на 500 років, бо там уже пережили той час, коли озвучувати вголос непристойні слова було страшно, соромно. Тільки от чомусь, купуючи книгу сучасного українського автора, видану, приміром, 2014 року, читаєш на форзаці: «Обережно! Ненормативна лексика!». Навіщо тоді це застереження потрібне, коли ми впроваджуємо ці європейські гасла в життя, чомусь опираючись їм, вчуваючи в них невідповідність нашому духу?.. І така «європейська» тема не поодинока. Беремо до уваги проблему культури споживання спиртних напоїв у сучасній Україні. Із розповідей старших людей відомо, що ще років зо 100 тому весілля можна було, як кажуть, «відбути» ящиком так званих крючечків –  невеликих пляшечок місткістю близько 200 мілілітрів.

Ми починаємо самі собі нагадувати флюгери – єдина відмінність у тому, що колись нас крутили в той бік, що треба, а  тепер ми чомусь самі крутимось то в бік Європи, то в бік Америки, то ще в якийсь бік, тільки часто не до самих себе. А чимало людей просто кажуть: «Так, ми хочемо до Європи і ми туди йдемо (принаймні хочеться вірити в це – авт.). Але треба цінувати своє». Недарма ж придумали гасло: «Купуй українське». Якби тільки матеріальним вичерпувалось наше прагнення «українськості», усе було б занадто обмежено. Культура освіченості і релігійності нараховує в Україні не одне століття. Книгодрукування, архітектура, освіта, живопис – усі ці сфери мають «велетів духу», визнаних у всьому світі. І все те, що є витвором нашої нематеріальної культури, ми в більшості випадків робимо з вірою. Бо ми віримо в Бога. Сучасна ж Європа, на думку деяких дослідників, втратила відчуття Бога, облаштувавши в церквах центри сучасного мистецтва, музеї, кафе.

Ми дуже  суперечливі як для себе самих, так і для сторонніх. Тому що ми на помежів’ї між Заходом  і Сходом. Тому що біля нас так багато сусідів і псевдосусідів, з якими нам доводилось взаємодіяти. Та є те, що в справжньому українцеві є попри все.

Цю рису відзначав ще відомий дослідник французького походження Гійом Левассер де Боплан в «Описі України». За його словами, українці «дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя». Можливо, тому українці здійснили Революцію гідності саме 2014, коли відзначали 200-річчя від дня народження Шевченка. А тепер ми, як ніколи, розуміємо усю суть гасла М. Хвильового: «Геть від Москви!», звісно, не географічну, а ментальну. А нас і досі називають хохлами, малоросами, вперто кажучи «на Украінє», бо ж вона у чиїйсь свідомості ще й досі під владою когось. І чомусь саме зараз наші політики і громадські діячі згадали відомий вислів Чехова про те, що треба по краплі вичавлювати з себе раба, і цитують його у студіях різних телеканалів.

То хто ж ми, українці? І хто наші вороги? Кожен дає відповідь сам. Український поет І. Драч парадоксально, певною мірою саркастично пише у вірші «Самообслуговування»: «Безсмертний народ! Незнищимий народ! Навіщо їм вороги?! Вони – самі собі вороги!».

І як тут не пригадати слова головного диригента опери м. Граца в Австрії – українки Оксани Линів щодо театру:

–Під мене підкопатися дуже складно, оскільки я рухаюсь великими темпами вперед у Європі, а тут доволі відкритий простір колегіальних відносин. Хоча в українських театрах заздрість повсюдно. Якщо хтось яскравий і виділяється, його стараються заглушити, а не підтримати. На Заході ж якщо ти перемагаєш, то перемагаєш. 

Тож, очевидно, витоки наших головних проблем – корупції, кумівства, кланів – слід шукати у брехні і несправедливості, у заздрості до своїх, бажанні вивищитися за рахунок приниження іншого. А нас характеризують як гостинну націю. Чи гостинні ми до своїх? Чи поважаємо їх? Навіть не про любов мова, хоча б про повагу. Чи не радіємо, що у сусіда корова здохла, хоч цей вислів уже заяложено частим повторюванням.

Саме зараз один із тих поворотних моментів історії, коли змінюється національна самосвідомість. Коли перед нами день у день постає правда – як є,  і постаті – як є – без прикрас, намист і стрічок. Хто ми – вже давно досліджено й написано, нам треба тільки усвідомити і зрозуміти це, прийняти самих себе без нарікань на історію. Нам треба позбавлятися комплексу меншовартості, як старого полатаного одягу, у який нас вбрано.

То хто ми – українці? Кожен із нас вирішує сам. Але не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем.

Національність, зазначена в документах, і національність людських вчинків – то різні речі. Наша українськість не в атрибутах, а в наших головах, і в тому, що ми робимо і як ми це робимо, як ми вчиняємо в певній ситуації нашого повсякденного вибору. Чи по совісті – покаже час.

Іванка Волинянка

                                                                                                          

                                                                                                           

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024