Московитська труйка шовінізму в обгортці апломбу панкультурності

На московії немає логіки, але є підле маскування зла в обгортці єдиного культурного простору. Міф про московитську панкультуру, про те, що ця культура «вєлікая», тривалий час насаджувався по всьому світу. Можливо, тому й досі французи так ревно стверджують, що московитська література – це високохудожні зразки світової прози та поезії. Насправді це апломб московії, який приховує страшну ненависть до представників інших націй, особливо до українців.

Чи є ще десь така велика кількість пісень про пияцтво й похмілля? А пригадуєте, хоч і гидко, слова пісні прокремлівської групи «любе»: «Ех, нє валяй дурака, Амєріка! Вот тє валєнкі, мьорзнеш, нєбось, што Сібірь, што Аляска — два бєрєґа: баби, водка, ґармонь і ласось...» Це ж як треба уявляти собі власну неповторність і унікальність, щоб розпусту, пияцтво позиціонувати як досягнення, цінності, які об'єднують усіх, причому за визначальний вектор обирати маргінальні цінності, цінності підворіття? Звідки ж ці серіали про бандитські петербурги? Це було сплановано, щоб виводити всіх на одну орбіту. А поняття «злодії  в законі»? Все це оспівано в московитських кінопродуктах. Культура нахабства, безкарності й дурості перебуває на апогеї розвитку і зведена до рангу ідеалу в московитському просторі. І не говоріть про пушкіних, тургенєвих, толстих, лермонтових... Тому що вбивати, топити песиків — це в їхніх генах. 

Читайте також: #Розкажи мені про війну. БЛОГ

Це пропаганда «культури» суцільної безсовісної брехні. Навіть у вищезазначеній пісні теж є брехня: «єкатєріна, ти била нєправа...» в тому, що продала Аляску й Алеутські острови США. Насправді продав олександр ІІ за 7 200 000 $. Причина — програш московії у Кримській війні 1853-1856 рр. Царський уряд просто боявся очевидної втрати Аляски без грошової компенсації. 1867 р. Аляску з островами було передано московією США, ще фактично за рік до того, як було виплачено кошти. У союзі потім ходили чутки про те, що Аляска не продана московією, а здана в оренду катериною ІІ строком на 100 чи 150 років, хоча точної дати продажу Аляски люди  в союзі навіть і не знали.

...Тільки в московитській голові міг виникнути образ вченого кота, вчепленого на цеп до дуба, що росте в лісі, сповненому потойбічних істот, і там «пахне» московією, а не Руссю.

Читайте також: Справжній захисник - це домашній мур-кіт, здатний, коли треба, перетворитися на тигра

Як слово РУСЬ вміло «переодягли»,  співаючи про «старану іх радную» «Русь брєвєнчатую»?  Це тепер ми з вами достеменно знаємо про єдину Русь — Київську. А скільки десятиліть історія перебріхувалася прокремлівськими агентами й прихильниками марксистсько-ленінської філософії? Чому ж тепер не дивно, що під час навчання в школах, вищих закладах рекомендувалися тільки «обрані» кимось згори підручники історії? Чому від української історії, написаної українськими авторами на Заході, так сахалися? Тому що в ній була правда, але про це стало відомо пізніше. А до того часу «готуйтеся ТІЛЬКИ за тим підручником, за яким я вам скажу» і «відповідайте на мої запитання тільки так, як там написано». І в цьому тумані дехто перебуває досі. Саме тому українська історія, написана українськими істориками на Заході, позбавлена імперського центризму радянських істориків.

Читайте також: Не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем

А пригадуєте, як ще років 20 тому вперто намагалися поєднати «зірок» нібито в єдиному культурному просторі в різних фільмах, мюзиклах? Навіщо це все робилося? Щоб втовкмачити в усі голови: ми такі самі, як ви; ми друзі для вас. Ні, не такі самі, не друзі. Не були тоді, не є зараз: маски скинуто, і навіть найтолерантніший українець бажає справедливої кари для вас, бажає помсти, бажає, щоб кожен московит (КОЖЕН!) відчув те, що відчувають зараз українці. Усю цю суміш гніву, болю, розпачу, бажання справедливого суду для тих, хто прийшов з цієї території пекла до нас, щоб знищувати. Московити — слуги темряви: іншого вони не бачили і не знають. Усі ці герасими, савраски, крєстьянє, мьортвиє души, раскольнікови, ідіоти, карєніни, безухови, ґорє от ума, бурєвєснікі — це і є їхня культура, її найкращі, на їхній погляд, зразки, тому що іншого немає. Навіщо це все нам, українцям, у курсі зарубіжної літератури? Чи не краще було б запровадити поглиблений курс вивчення творчості українських письменників? Що знає пересічний школяр про Гната Хоткевича, Тодося Осьмачку, Осипа Маковея?.. Загугливши, віднайде якусь інформацію. Та все було б інакше, якби зі шкільної парти кожен українець глибоко знав своє.

Читайте також: Дешева ковбаса, атеїзм і маніпулювання свідомістю - чому українці сумують за радянщиною

Окрема тема — московитські казки. Якось до моїх рук потрапила книга виключно з російськими народними казками, очевидно, розрахована на дорослих, не на дітей. Після прочитання однієї казки більше не захотілося. Чому? Тому що сюжет і його, напевно, «дотепність» показують усю суть цієї орди. За сюжетом дід і баба наварили каші. А потім почалася сварка через те, що вони не могли вирішити, кому ж з них мити чавунець. Домовились: хто першим заговорить, той і буде мити. Вранці наступного дня прокинулись і не говорять одне до одного. Сусідка прибігла, перелякалася, стала запитувати, що сталося, а дід з бабою мовчать, лежать і не ворушаться. Сусідка побігла селом, голосячи, що її «сасєді померлі». Принизити, розтоптати, насміятись, влаштувати танці на кістках — ось суть московитської культури.

...Чи захочеться нам хоч колись слухати ще «Білі троянди» і «Чоловіче щастя» групи «ТІК» — пісень, перероблених з російських, перекладених буквально, за мотивом?.. Думаю, точно ні. Від них буде вернути. Це минуле,  спогади дитинства, молодості, ретро-дискотеки з московитською музикою просто захочеться викреслити. Недарма Ігор Тальков колись хотів повернутись «в страну нє дураков, а ґєнієв», а пісні Віктора Цоя стали пророчими. Дурість на московії — це очевидна велика перевага і заслуга. Чим абсурдніше, тим краще для московитів. А ми толерували це все десятиліттями. Сьогодні — ні.

Читайте також: Старі поштові скриньки в Шацьку – німі свідки минулого

Пригадайте роки, коли пісні Володимира Івасюка набули шаленої популярності. Чи могли московити пробачити те, що «Червона рута» стала найпопулярнішою піснею в тогочасному союзі?.. І те, що на конкурсі «Пєсня ґода» ця Українська пісня прозвучала 1971 р.? А «блакитні вогники», якими нас труїли ще багато років після розпаду союзу?.. Саме тому, коли на початку двохтисячних українські ефіри нарешті прорвали українські пісні, це була ейфорія. Музична «Територія А» з А.Рудницькою... Перші пісні «Скрябіна», «Аква Віти», І.Білик (яка чомусь пізніше вирішила співати переважно російською), О.Пономарьова, Ю.Юрченка... Перші пісні «ВВ», «Океану Ельзи», «ТНМК»... Українські пісні в час, коли в ефірі було «русскає радіо», яке пізніше чомусь стало називатися парадоксально «русскає радіо. Україна», допоки не пощезло з радіохвиль. Чи ще десь воно є?.. 

...А радянські картини-репродукції, які висіли по хатах? Виключно «ґрачі прілєтєлі», іван царевич разом з дівчиною на сірому вовкові верхи, «утро в лєсу» (ведмедики на колодах), «трі багатиря», «трі ахотніка». Хто ж розказував про М.Бойчука, А.Горську, І.Їжакевича, М.Кумановського, І.Марчука, М.Приймаченко?..

 А скільки гастрономічних назв було навмисно асоційовано з московією. Донедавна у Вінниці виробляли «російську» гірчицю, навіть твердий сир чомусь називався «російським». Еталоном смачної ковбаси була «московська», «останкінська». Пізніше з'явились або були на периферії «Львівська», «Дрогобицька», «Домашня» тощо. А чому хліб називався «бородинський»?.. Є ще й «Київський», «Дарницький», «Запашний», «Козацький», «Таврійський», «Волинський»... А пам'ятаєте виключно тульські пряники, краснодарський чай, жигулівське пиво; парфуми виключно «красні москви», леза для чоловіків «нева». Це було до здобуття Україною незалежності, а пізніше ще тривало в часі за інерцією. Але чому ж тоді знову ці молочні продукти «машеньки», «простоквашино» в наш час? Московитська ментальна труйка, яка проникала в кожну щілину, робила свою чорну справу. Навіть дефіцит із дефіциту — шоколадний заєць, був «одягнений» у різнокольорову фольгу суто по-московитськи: червона в білий горошок сорочка навипуск, підперезані звичайною мотузкою сині у поздовжню смугу штани і лапті.

Назви вулиць і міст – це взагалі окрема тема. Чи потрібні нам хоча б якісь маркери московії в Україні? Ні, не потрібні. Позбуваймося цього огидного баласту кожен у своєму просторі, допоки те, що неприйнятне, не відживе назавжди. Поки ми не станемо тими українцями, якими нас хотіли б бачити наші пращури  і Бог. 

Читайте також: Вчитель - це людина, яка отримує задоволення від того, від чого інших кидає в холодний піт