Вишивання та аплікація з соломи – улюблені ремесла мешканки Шаччини

Майстриня Галина Головченко уже вісім років живе у прикордонному селі Адамчуки. Саме сюди, у стару батьківську хату, жінка переїхала із села Рокині поблизу Луцька, коли вийшла на заслужений відпочинок.

Про це пише газета «Новий погляд+».

«Виявилося, що я з чотирьох сестер в нашій родині найближче живу до батьківської хати. І от щоб зберегти будинок, сестри вирішили, що я маю його доглянути. Та й тут – моє рідне село, усе мені дуже близьке до серця, - розповідає Галина Іванівна».

Проте, повернувшись сюди, жінка не закинула своїх улюблених занять – вишивання та аплікацію із соломи. Досконало різних технік вишивки жінка навчилася від старших досвідчених майстрів, коли після роботи у дитячому садку стала працювати вчителькою трудового навчання у Рокинівському ліцеї. А от завдяки майстерним аплікаціям із соломи, які робили школярі під керівництвом Галини Іванівни, ліцей став відомим в усьому Луцькому районі.

Читайте також: Село, в якому не була, але знаю дорогу до кладовища

Оселившись в Адамчуках, Галина Головченко не змогла всидіти на місці, а «вчительська» натура прагнула передавати свої уміння дітям. Тож жінка стала навідуватися до шкіл сусідніх сіл – Грабова, Смолярів-Світязьких, де показувала та розказувала дітям про мистецтво вишивки, її техніки, знайомила із дивовижним світом аплікації з соломи, показувала свої роботи.

Потім організувала у себе вдома заняття із аплікації з соломи для невеликої кількості дітей села Адамчуки. Вони залюбки ходили до майстрині вчитися робити різноманітні аплікації та настільки зацікавилися цим заняттям, що батькам іноді важко було повірити, що вироби – справа рук їхніх дітей!

«Не питайте мене, де я навчилася працювати з соломою. Просто вмію і все, - каже, сміючись, майстриня. – Спочатку цим займалася з малюками в дитсадку в Рокинях, а вже в школі зрозуміла, що це – набагато ширший світ, ніж звичайні картинки, який відкриває великий простір для творчого розвитку».

Вироби з соломи - одне з найдавніших напрямків народної творчості, бо з соломи робили ляльок, прикрашали оклади ікон, виготовляли аплікації із соломи на предметах інтер’єру та кухонного начиння. Та й зараз картини з соломи не є рідкістю. Таким вишуканим декором можна прикрасити будь-яку річ - шкатулку, альбом з фотографіями, вітальну листівку, зробити оригінальну картину. Коли в Рокинях почали будувати дитсадок, а згодом – і школу, то стіни приміщень прикрасили аплікаціями із соломи. В той час же і вирішили, що школа буде зі народознавчим нахилом. 

Змалку душею прикипіла пані Галина до голки з ниткою, яку правильно тримати та виводити узори на полотні навчила мама.

«В Адамчуках на той час, у 50-х роках, всі жінки вишивали. Мабуть, такої хати не було, де б не висіли вишиті рушники, картини…, - розповідає жінка. – Мотали мотанки, вишивали гладдю, адже тоді так масово не вишивали хрестиком. Цю техніку опанувала вже згодом, коли пішла вчитися після школи у Володимир-Волинське педагогічне училище. Проте волинська гладь в ті часи була настільки унікальною, що на усі виставки виробів народної творчості, які відбувалися у Києві, нас завжди просили: «Дайте нам гладь!».

Також Галина Іванівна згодом опанувала у вишивці техніку занизування, завдяки якій гра відтінками білого по білому, бежевого по білому, червоних та чорних кольорів по білій та чорній тканині виглядає дуже витончено та вишукано.

Чималий досвід роботи з вишивкою дало Галині Іванівні знайомство та співпраця з відомою Оксаною Позняк, котра очолювала Волинську обласну спілку майстрів.

Від неї вже більше перейняла техніку занизування. А в команді вишивальниць-майстринь у Рокинях, яке славиться музеєм народного побуту та роботою народознавчого спрямування, була відповідальною за оригінальність узорів у вишивках.

«Зараз я практикую лише занизування, хоча знаю та вмію вишивати й іншими техніками – болгарським хрестом, штапівкою, ретязем, напівхрестом, косим хрестом…»

Але занизування дає настільки неповторний благородний малюнок у поєднанні з витинанням та мереживом, що, здається, ніби візерунок не вишитий, а тісно та органічно вплівся у саме полотно.

«Ось це – рушник моєї мами. Йому – понад 60 років, - каже Галина Іванівна, розгортаючи полотно з яскравим квітковим орнаментом. – А це – вже мої роботи. Найбільше люблю червоні та чорні кольори, бо здається, що в них – зашита вся наша українська доля».

На один рушник занизуванням йде мінімум два тижні. Це – дуже копітка та ювелірна праця, зізнається жінка. Тканину ж для своїх вишиваних виробів беруть лише на меланжевій фабриці, старанно для кожного виробу (чи то рушника, чи то сорочки чоловічої або жіночої, сукні, спідниці) підбираючи навіть відтінок. Нитки – акрилові (при вишиванні бере у дві нитки), або ж муліне.

Є у гардеробі Галини Іванівни і «виставковий» костюм – вишита сорочка, спідниця. Його вишивала ще у Рокинях. Уся рідня Галини Іванівни також має у гардеробі сорочки, вишиті її дбайливими руками. Ексклюзивним, улюбленим святковим вбранням чоловічої половини родини є білі сорочки із білим узором технікою занизування, які вишивались шовковими нитками. Собі та своїй доньці пошила довгі сукні з оздобленням сіточкою та занизуванням, що дає справді неймовірний ефект. Розглядаючи витвір, важко повірити, що це – ручна робота.

А усіма своїми знаннями та вміннями жінка радо готова ділитися з усіма, хто захоче перейняти народну спадщину.