Тавро війни на все життя залишилось в лікарки з Пульма Ольги Бондарук

20 Липня 2019, 13:20
Ольга Бондарук 2968
Ольга Бондарук

«Пам’ятаю  у небі літаки та десятки парашутів. Вони повільно все падали та падали на землю…» Це – найперше, що спало на думку зі спогадів про Другу світову війну  моїй співрозмовниці, жительці села Пульмо Ользі Бондарук.

21 липня Шацький район та Волинь відзначатимуть річницю визволення від нацистських загарбників у Другій світовій війні. Цього місяця ми вже писали спогади про воєнні роки розміновувача з села Піща Івана Цекота, а також уродженки села Кропивники Уляни Сидорук. Не менш цікавою видалася й розмова з Ольгою Романівною Бондарук, котру війна залишила не лише круглою сиротою, а й залишила їй на згадку своє жахливе тавро – скалічену ногу.

Народилася Ольга Бондарук у місті Конотоп Сумської області 24 лютого 1937 року. У родини зростала ще старша на три роки сестра Марія.

«Коли почалася війна, усіх чоловіків забрали на фронт, аби не пустити німців до Києва. Забрали й нашого батька. Свідки тодішніх боїв казали, що в 41-му році Дніпро було червоним від крові. Через декілька днів мама отримала похоронку на батька. Я, чотирирічна, його зовсім не пам’ятала, бачила тільки на фото», – розповідає Ольга Романівна.

В їхньому добротному будинку, який будував ще дід Ольги Романівни, облаштували німецький штаб. Хтось із німців постійно підгодовував зголоднілих дівчат, а хтось на малих дивився байдуже.

Пригадує пані Ольга й той день, коли отримала поранення.

«Одного разу сусідка покликала маму, а вона взяла мене за руку та повела з собою, як завжди це робила. Коли вийшли за ворота (а вони були великі, збудовані аркою з дашком), то побачила, як з літака падають бомби. Мама тільки встигла крикнути «Падай!» та прикрила мене своїм тілом. Сусідку поранило в стопу, мене в тазостегновий суглоб. Мамі відірвало руку та поранило в ногу. Уже потім мені розповідали, що мама просила, аби привели німця, щоб її застрелив. Він же прийшов, подивився і сказав: «Капут, матка». Та стріляти не захотів. Через три години мама померла від втрати крові», – згадує жнка.

Самій же Ользі про той момент твердо врізалась у пам’ять, як на дорозі лежала п'ятирічна дівчинка, вдягнуту у пальтечко, черевички, та стежинка з крові…

«Що це було – я не знаю, але я ніби бачила себе зі сторони. Померти тоді мені, видно, не судилося», – розповідає жінка, на очах якої з’являються щемливі сльози.

Виходила її в окопах сусідка Варка. Ользі довго не казали, що мама померла. «Памятаю, як сиділи удвох із сестрою на порозі, я плакала і просилася до мами, а вона боялася навіть заходити в хату. І тільки після того, як приходив хтось із сусідів, ми йшли в будинок».

Після того, як лінія фронту посунулася далі, дівчаток забрали в дитячий будинок. Разом з тим з добротної хати на шість кімнат забирали майже усе: штори, меблі, одяг… В дитбудинку до сиріт ставилися добре, адже вихователі знали маму дівчаток. У 1944 році до дитбудинку навідалися батькова сестра Ганна Комлик, котра жила в селі за 35 км від Конотопа. Вона ж, як довідалася з розповідей сусідів про смерть брата Романа та його дружини Мілі, відшукала дівчаток у дитбудинку та забрала до себе у село Юріївку. ЇЇ чоловік, котрий після закінчення війни повернувся з фронту, з радістю прийняв рішення дружини залишити сиріт у себе, бо ж своїх дітей подружжя так і не мало.

«Вони нам не завжатимуть, - сказав тоді він. Підійшов, обійняв та поцілував нас», – пригадує той зворушливий епізод Ольга Бондарук.

Саме завдяки дядькові, котрий працював у колгоспі, у голодний 1947 рік сім’я змогла вижити, бо той щодня приносив додому казанок звареної для робітників затірки.

«Я з сестрою повік будемо вдячні тітці та її чоловіку за їхній вчинок. І завжди з сестрою називали їх не інакше, як мама й тато», – ділиться пані Ольга.

У післявоєнні роки в селі доводилось важко працювати, бо на кожного, хто досягав 14 років, на той час давали обробляти по 5 гектарів буряків. Щоб виїхати в місто, потрібен був паспорт, який сільській молоді майже не видавали. Допоміг отримати дівчатам документи секретар райкому, в якого сестра Марія няньчила малу дитину.

Це дало поштовх Ользі втілити в життя свою мрію здобути медичну освіту. ЇЇ з дитинства, з того  фатального дня не покидала думка про те, що маму можна було б врятувати, аби їй вчасно надали допомогу. Та й надія виправити свою скалічену ногу і ходити, як усі, додавала певності у правильності свого вибору. В 14 років лікар із Дубов’язівки порадив прооперувати ногу у харківських хірургів. Отже, з вибором місця навчання проблем не було: це однозначно був Харків.

Вступивши на навчання у медичний інститут, одразу звернулася до хірургів клініки імені Сітенка. І вже 10 жовтня 1954 року їй зробили операцію. Але попередили, що в інституті треба брати академвідпустку, бо ж лікування вимагатиме тривалого часу, зокрема, лежати три місяці та ще 8 місяців ходити у гіпсі. Та документи довелося таки забрати, бо ж батьки не спроможні були фінансово вчити дівчину. Довелося наступного року Ользі заново здавати документи у медичний інститут, з гіпсом їздила складати вступні екзамени. А коли вступила на навчання, однгогрупниці брали під руки та допомагали долати чималий шлях від одного навчального корпусу до іншого. Зрештою, хірургам таки вдалося трохи виправити ногу, але вона стала на 7 сантиметрів коротшою за другу.

Після університету за направленням Ольга Романівна потрапила у село Пульмо,  де пропрацювала сільською медичкою аж 50 років – з 1957 по 2007 рік. Тут вийшла заміж, народила двох доньок та сина. Ще й досі про її чуйне серце, високий професіоналізм згадують не тільки у селі, а й навіть районі.

«Усі складні діагнози, які ставила Ольга Романівна своїм пацієнтам, підтверджували районні та навіть обласні лікарі. Це була лікарка від Бога», - у захваті говорить багаторічний колишній директор Пульмівської школи, а нині – голова районної ради ветеранів війни Адам Дударчук, котрому не раз в ті роки доводилося співпрацювати з нею.

А Ольга Романівна радіє та пишається своїми дітьми та внуками, котрі продовжили її справу стояти на варті людського здоров’я.

Коментар
19/03/2024 Вівторок
19.03.2024
18.03.2024