«Перший тиждень, як розміновували поля, не могли ні спати, ні їсти. А потім звикли...», – піщанець Іван Цекот

Цього року минає 75 років з часу визволення України від нацистів у другій світовій війні. І, як не прикро, все менше з кожним днем залишається серед нас ветеранів – живих свідків тих років та учасників бойових дій.

Та до тих, хто добре пам’ятає початок війни, є люди, котрі тепер мають статус «діти війни». На їхню долю випали не менш важкі випробування.

Одним з наших співрозмовників, до яких Район.Шацьк разом із головою районної ради ветеранів війни Адамом Дударчуком та головою районної спілки ветеранів ОВС Миколою Шевчуком (йому також щиро дякуємо за забезпечення транспортом) став Цекот Іван Федорович.

2

Микола Шевчук та подружжя Цекотів

Йому доля вималювала на життєвій сторінці аж 88 років. Застали його вдома. Чоловік ще доволі жвавенько, хоч і підпирався ціпком (вік таки дає про себе знати), чимчикує до нас. Цікавиться, хто і навіщо приїхали. Пояснюємо та просимо розказати про своє життя та про війну. У очах ветерана оживають спогади, і чоловік видає «на гора» найменші дрібниці зі свого дитинства, бо ж вони були позначені найстрашнішим, що може знати людина: словом «війна».

«Народився я тут, в селі. До школи ходив: один клас за Польщі, і за тамтого «совєта», і за німця, і за того «совєта» один клас кінчав. Всього шість класув кончив. А в сьомий то я не пішов, бо батько прийшов з войни і вмер. Було вже мені 17 тоді. Мусово було орати, сіяти, косити», - розпочинає свою історію ветеран.

«А пам’ятаєте, як війна почалася?», - запитую. На це Іван Федорович поважно виводить своє старече «О-о-о-о, то чуть мене не вбили першого днє!». І вже далі повідає, як йому, 10-річному, у неділю разом із іншими сільськими хлопчаками довелося пасти свого коня на вигоні.

2

«Була то неділя. І там молодих хлопців мніго коней повиводили, попутали й сидимо, розказуємо, сміємося. І тут в годин 10 самальот литить низько, коли глєнули – а він з ламаним христом. Долітає  до нас і з пулімьота «т-р-р-р-р-р» - розказує. 

Дякувати Богу, всі тоді залишилися живими. Натякнув тоді дід, що сидів із ними біля коней та вже мав із «німцем» справу в 1914 році, що це початок війни.

Повертаючись того дня назад біля розібраного мосту через річку Копаївку, що протікала за селом, кулеметна черга над головами змусила хлопчаків з переляку попадати у рів. Лише коли оглянулися, зрозуміли, у чому справа: радянська військова полуторка, яка везла до кордону снаряди, від пострілів зупинилася. Поранило шофера, а другий солдат житами зумів утікти від німців. Вони підїхали на мотоциклі,до авто, витягли закривавленого шофера та поклали його на покривало і занесли в легкову машину.  Згодом хлопці здогадалися, чому солдата не добили: забрали на допит, аби знати, де склад зі снарядами.

Так та машина на дорозі із снарядами стояла. Потім їх, правда, виклали на сторону, а машину забрали.

Рівно через рік часу, як розповідає ветеран, вранці 22 червня, коли ще всі спали, німці усіх дорослих вигнали з хат на шосу. Потім зігнали у колгоспний двір і по списку відібрали тих, хто був за «тамтого совєта» у колгоспі.

3

«Тоді ше мало в колхоз поступило, бо боялися. Навіть тих, хто в магазині робив, визвали. Назбирали 28 душ. Всіх остальних по домах одпустили. А тим дали лопати, викопали вони яму собі. Так з пулімьота в яму їх і поклали», – пригадує ветеран.

Зараз на місці розстрілу піщанців стоїть пам’ятник. Хто був винен у розстрілі 28 жителів села, місцеві дізналися згодом. Про це і розповів далі Іван Федорович.  Виявляється, місцевий священник, який правив і «за Польщі», і за першого «совєта», якого ті виселили з добротної хати та переселили в  стару, затаїв зло на радянську владу. Він же і написав до німецької комендатури (там працювала його старша донька) список односельчан, які першими пішли у колгосп. Підписалися під тим списком і двоє піщанців. 

Ще одна трагедія розігралася у селі на початку війни.

«Був у нас в селі єврей, Мотко звався. Їх тут тоже ловили і стріляли. А він утік в Оріхово, а потім вернувся і  тут ховався. В урочищі одному коваль жив, в нього хата осталася в лісі. От Мотко  там скривався. А наші люди йому їсти носили, кошика в лісі підвішували, а він брав. Вночі поліцаї засаду коло кузні зробили. І як тилько дим в комині появився, поліцаї його схопили і до села повезли: показуй, хто тебе кормив? І він продав як одну сімю, так і другу, бо бачте, хтось йому доклав, що його ті чоловіки вбити хотіли, щоб більше харчів не носити», – переповідає трагічні події Іван Федорович.

Закінчилося усе тим, що німці на дорозі повісили чотирьох жителів села, на яких вказав єврей Мотко: Гриця і його жінку Степаніну, та Трохима Кухаря з жінкою. Дітей їхніх нацисти вивезли та розстріляли.  

Після закінчення війни в село повернулися чоловіки. З ними – і батько Івана. Та через два роки глава сім’ї помер, залишивши господарювати свого 17-річного сина.

У 1950-му році Івана забрали в армію, де 10 місяців навчався у спеціальній школі, вивчаючи військову науку. Наводчики, командири роти, розвідники – там вчили усіх.

«Малими ми екзамени здавати, аж тут нас на міни послали у Ленінградську область. Під самим городом були, розміновували поля. Там же блокада була, то по повитягували ми мін звідти. Потім у Новгородську область перекинули розміновувати. Найгірше було розміновувати розбиті дома, бо там люди могли підірватися», – розповідає ветеран.

На наше запитання, чи старашно було, як попадали на мінне поле, чоловік зізнається: перший тиждень ні їсти, ні спати не могли. А потім звикли…

2

І вже, жестикулюючи своєю ціпком, немов міношукачем, розказує, як ходив по тих полях та діставав звідти міни. «З міноіскатєльом вельми добре було, він на любе залізо трясеться. Потім пощупаєш руками: ага, форма кругла, значить протівотанкова, а на портсигара схожа, і з голкою, значить міна протівопіхотна. Їх, правда, більше було. І наших мін було багато, а ше більше – німецьких. Було, шо наші хлопці не раз калічилися: руки відривало, ноги. Кого й на смерть. Як протипіхотна, то покалічить, а як протівотанкова – то витримує чоловіка, бо в неї пружина грубша. А за службу тилько благодарность дали, що розміновував», - розповідає ветеран.

Після трьох років служби повернувся у рідне село. Одружився, взявши за супутницю життя дівчину з Мельників. З  Федорою Гаврилівною живуть уже в парі 65-й рік, виростили чотирьох дітей – сина та трьох доньок. Іван Федорович майже все своє життя працював у місцевому колгоспі, доглядаючи телят. А в міжсезоння 20 років поспіль їздив на заробітки у Сибір: Кемеровська область, Омська, Новосибірськ… Допомагають батькам доньки, зяті та внуки.

А ветеран нам на прощання скрушно мотає головою і каже: «Не дай Бог жити у войну….»

2

2

Віта ШЕПЕЛЯ