Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Творче подружжя з Ростані: чоловік плете кошики, а дружина співає в церковному хорі

22:03 13.03.2017
1110

Художник, музикант, майстер із плетіння кошиків, у 86 співає не лише українською, а й польською.

Різноманітність професій і вмінь Олександра Івановича Шевчука з села Ростань Шацького району просто вражає. Вони з дружиною Анастасією Якимівною Остапук - неоціненна пам'ять, жива історія та носії цінних порад у житті - пише "Новий погляд+" за 11 березня 2017 року.

Ошатна хатина, прибране обійстя біля самісінької церкви. Олександр Іванович кидає свої справи, каже, що завжди радий поспілкуватися. Охоче ділиться розповідями про життя і господиня.

Народився Олександр Іванович у далекому 1931-му. У 8 років пішов у польську школу.


– Нас було два відмінники, – пригадує оповідач. – Мій товариш получив бархат на костюм, а мені дали нові добротні черевики. Дивина на той час. Лиш уявити собі, всі ходять у постолах, а тут справжнє взуття! Я за Польші безкоштовно їв мармолад, масло. То був обід для відмінників.

Але потім почалася війна… Уже пізніше в окупованій німецькій школі навчався.

– Як наступають на Сталінград, до Москви, то відкривається школа. А як відходять – закривають. Після війни то навіть ті, хто не закінчив третій чи четвертий клас, йшли відразу в п’ятий, – розповідає Олександр Іванович.

– Ой, яке там у нас дитинство було, – приєднується до розмови Анастасія Якимівна, – одні вбивства. То когось підозрілого німці повісять, то бандери людей поколють. Але ми, діти, не мали страху. Лиш партизани з’являться, то німці вже зганяють людей: палити чи вбивати. Як ляжу спати, все те сниться. Нехай ніхто того не знає.

Після колективізації молодь ринула Донбас будувати. Навіть не закінчивши 7-го класу, юний Олександр теж подався піднімати країну.

– Хлопці їхали, то й я. Але гроші платили. Там уже побачив, що таке справжні подушка, матрас, одіяло. Катлєт справжніх попробував, і біфштекс, і пиво, і вино… Батькам посилки в Ростань передавав. Гармошку купив навіть якось, – посміхається. – Звідти й пішов до армії. Взяв туди з собою… скрипку. 5 років відслужив у морфлоті аж у Тихому океані.

Там зрозуміли, що хлопець тямущий, грамотний, узяли в штаб головним писарем, завідуючим таємними справами виробництва. За цей час був і в Білорусі, і в Казахстані, встиг побачити Владивосток, Калінінград, Донецьк, Одесу.

– З армії уже повернувся до Ростані. Одружився. Тут був 6 років завклубом, 8 років у сільраді, в школі кіномеханіком, пізніше лаборантом, а ще вчителем трудового навчання та малювання.

Саме працюючи в сільській раді, познайомилися з Анастасією Якимівною. Тоді вже обоє залишилися вдівцями, так і звела доля.

– Чоловік помер, – ділиться наболілим жінка, – в 30 років залишилася сама. Ми хоч і жили обоє в Ростані, але один одного не знали. Мені було 60, коли зійшлися, діти перебралися в Брест, а онука в Сімферополі зосталася. Разом ми вже 18 літ.

Із 15 років у колгоспі працювала, аж до 25-ти. Потім ще два десятки – в сільській раді і 8 – у лісництві. Не встигла вийти на пенсію, як призначили церковним касиром. Саме в 1993-му в рідному селі будували храм.


– Я й плакала, не хотіла з грошима справу мати. Тоді були купони, то як наздають мені цілу хустку. А так, як живу по сусідству, то всі будматеріали – і деревина, і бляха на покрівлю, і цвяхи, і фарба були в дворі.

Олександр Іванович згадує, як тодішній староста Андрій Оніщук просив усіх допомоги. Як сьогодні пам’ятає, 29 днів на пилорамі працював, все для храму. Через два з половиною роки в Свято-Георгіївській церкві провели першу службу. Навіть священика ще свого не було, лише в 1999-му в Ростань приїхав Олександр Кликоцюк із Любомля, який служить і дотепер тут.

Жінка співає в церковному хорі, інколи – на місцевих концертах. Олександр Іванович грає на скрипці. У Шацьку з друзями брав участь у фестивалі «Озерний край дзвенить піснями». Навіть проводить майстер-класи з плетіння кошиків. На почесному місці висить грамота від районної адміністрації за хорошу роботу.

– Мої творіння йдуть і в Білорусь, і в Польшу. В Шацьку продаю деколи. А навчив цього ремесла дід, який мав ставки, в яких водилися і коропи, і щуки, і карасі. З пруття робив так звані верші. Взимку прорубає ополонку, поставить їх на ніч, а на ранок вже відро риби є. Мені тоді всього 10 літ було. Сьогодні з дружиною разом ходимо заготовляти матеріали для плетіння кошиків.


Ці люди живуть піснею, мають болячки, але духом не падають, із задоволенням діляться досвідом і спогадами. Дай би їм сили в руки, то ще б енергії вистачило на багато справ.

Ірина ХВИСЮЧИК

Коментарі
21 квітня
Сьогодні
Вчора
19.04.2019
18.04.2019
17.04.2019
16.04.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин