Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історія села Пулемець: Пулемец. Пулеміч. Полмо. – Частина ХV

18:00 19.02.2017
1009

Економічний стан колгоспу визначався не тільки наявністю і якістю природних і трудових ресурсів, а і тим, хто йог очолював. Від особистих якостей голови колгоспу залежало дуже багато. З 1947 по 1990 роки цю посаду обіймали різні люди: Жучик Андрій (к-п ім..Молотова), Нехань Клим(к-п ім..Будьонного), Турич Тягній, Гошко, Кравченко Іван, Маліч Віктор, Цвид, Корень Нестор, Базилюк Олексій, Демедюк Василь. Кожен із них залишив по собі певний слід. Одним випала доля бути учасниками організації колгоспу, іншим – його розбудови і розвитку, ще іншим – занепаду і повного краху.

Найбільш тривалим був період головування Кореня Нестора – з 1970-х до середини 1980-х років. Будучи корінним пулемчанином хліборобського роду, він щиро прагнув примножити трудові здобутки колгоспу, зміцнити його економіку. Він тримав у полі зору все, що відбувалося у колгоспі, вникав у кожну дрібницю. В роки його керівництва господарством було досягнуто найбільших успіхів за всю історію колгоспу. Постійно щось будувалося: фермерські приміщення, льонопереробний пункт, зернотік і зерносушарка. Не залишилася поза увагою і соціальна сфера – збудовано приміщення ФАПу і магазину продовольчих і промислових товарів, поштове відділення, житлові будинки для спеціалістів. Однак, будучи людиною сталінської закваски, з важким і впертим характером, він не завжди знаходив підтримку як серед односельчан, так і в районного начальства. При розподілі державної допомоги колгоспам цей був завжди в числі обділених. За рахунок держави в селі не було збудовано жодної будівлі. Доводилося вирішувати все самотужки.

Всі зміни, як позитивні так і негативні, що відбувалися в селі, не могли не вплинути на поведінку пулемчан, їхній світогляд. Колишні селяни, господарі-одноосібники поступово привчалися до колективного життя і господарювання. Більшість з них за старою звичкою намагалися чесно працювати як в себе вдома і одержували за свою працю мізерну заробітну плату. Інколи їх нагороджували подарунками або оголошували подяки. Та було немало таких, які швидко збагнули «переваги» колективної праці. Виявилося, що можна було не перенапружуватись працею в полі або на фермі. Треба тільки налагодити гарні стосунки з колгоспним начальством і тоді доступ до плодів колективної праці забезпечений. Для цього годилися всі методи: підлабузництво, хабарі та могоричі.

У багатьох людей змінилося ставлення до крадіжки. Якщо споконвіку на крадіжку дивилися як на явище ганебне, аморальне, то зараз вона стала одним із способів покращення свого матеріально благополуччя. І хоч як не старалися керівники, колгоспу, міліція, товариські суди, кількість «несунів» не меншала. Крали все, що попадало під руку: зерно і картоплю, молоко і комбікорм, мінеральні добрива і будівельні матеріали. Як правило, з роботи ніхто не йшов з порожніми руками. Найстрашніше те, що крадіжка перестала викликати осуд серед односельчан. Люди почали звикати до неї як до належного повсякденного явища. Величезні моральні втрати тут очевидні. Настільки великі, що їх не можна було компенсувати ніякими здобутками в галузях економіки, освіти і культури, охорони здоровя.

У 50-60-ті роки село поступово загоювало рани, нанесені війною і післявоєнним лихоліттям. Будувалося житло, відновили роботу культурно-освітні установи. Більшість із них розмістилися у пристосованих приміщеннях. Крамницю розмістили в колишній єврейській хаті. Пошивна майстерня знайшла собі притулок у приватному будинку Дороша Павла. Багато «квартирантів» помістив будинок, який у свій час був збудований для священика. Хто тут тільки не побував: дитячі ясла дітей колгоспників, бібліотека, дільнична лікарня, медпункт, дитячий садок. Зробимо спробу назвати імена людей, котрі працювали у цих установах.

Колгоспні ясла-сад: харчування дітей і утримання персоналу здійснювалося за рахунок колгоспу. Нянями, прибиральницями, поварами працювали колгоспниці Клімчуковська Катерина, Гладун Надія, Сукач Димінісія, Морозова Марія.

Сільський клуб: першим завідувачем був Дмитрук Михайло, пізніше – Зіновик Олександр Д., Гладкий Віктор, Корень Нестор Н., Бурдило Віра; кіномеханіки – Гарват Георгій, Турич Олексій, Лагодич Михайло.

Хата-читальня (бібліотека): працювали Дмитрук Михайло, Миронюк Даша, Нестерук Олена К., Бурдило Віра, Коваль Олена.

Про дільничну лікарню пропонуємо спогади Сукач(Левківської) Надії Іванівни, 1937 року народження, жительки с.Пулемець: «Дільнична лікарня в Пулемці відкрита у 1953 році. Тут надавали першу допомогу, а також лікували хворих, приймали пологи. У стаціонарі на 25 ліжок було 2 відділення – терапевтичне і пологове. Завідуючою була Адамчук Ганна Маркіянівна, старшою медичною сестрою – Сукач (Левківська) Надія, медсестрами – Гацюк Ганна, Марцьоха Надія, Мельничук Катерина, Гладка Іванна, Сукач Тала, акушеркою – Довга Актавія, санітарками – Бурдило Оксана, Куць Олександра, Савош(Миць) Галина, кухарем – Гладка Ярина М., прачкою – Жучик Ганна М., бухгалтером – Случевський Микола, завгоспом – Голядинець Антон, а потім – Литвинюк Федір. Лікар і медсестри були вихідцями зі східних областей України. У 1960 році лікарню перевели в с.Забужжя, а в Пулемці залишився ФАП, де я працювала спочатку з Бурдило Оксаною, а потім сама.»

Родом Надія Сукач із м.Овруч Житомитської обл. У повоєнні роки її сімя переїхала на Волинь, де дівчина у 1955 році закінчила Камінь-Каширське медичне училище. Тоді й одержала направлення у Пулемецьку дільничну лікарню. Так почалася її 55-річна трудова діяльність. І тепер, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Надія Іванівна не забуває своєї благородної справи – повертати людям здоровя.

Крамниця продовольчих і промислових товарів: працювали Божук Лукерія, Сукач Микола П., Бурдило Василь Р., Бурдило Олександра М., Мачихін Олексій, Сидорук Марія Є., Бурчак Галина В., Сидорук Єва Т.

Майстерня по ремонту та пошиттю одягу належала Піщанському сільському споживчому товариству (завідував Сидоров). Керував пошивною Дмитрук Петро. Закрійником працювала Морозова Марія Є., шлеями – Божук Софія, Бурдило Ганна, Сукач Акуліна, Дмитрук Федора, Лагодич Віра, Костецька Агафія, Зіновик Євдокія, Коваль Євдокія, Бруско Віра. Шили чоловічий одяг (костюми, фуфайки, футболки, штани), жіночий одяг (плаття, спідниці, кофти), а також кожухи, ватяні одіяла, підодіяльники та інше. Ремонтом взуття та пошиттям чоловічих чобіт займався Клімчуковський Анатолій, котрий був прекрасним спеціалістом.

Поштове відділення спочатку розміщувалося у приватних будинках в Пулемці, потім перенесене в село Ростань, а згодом знову відкрите в Пулемці. Пошту доставляли Сидорук Ганна, Гарчук Трохим, Гарчук Марія, Жучик Віра, Коваль Микола.

В 1947 році нова школа, а в серпні цього ж року був організований колгосп ім..Молотова.

1945-1965 роки – роки післявоєнної відбудови, надії на краще майбутнє. Війна зруйнувала і знищила матеріальні цінності, але, виявляється, вона не змогла знищити кращих людських якостей. Люди, котрі самі перенесли горе і страждання, не залишалися байдужими до чужої біди. Вони, як могли, допомагали один одному, підтримували найбільш незахищених і немічних, допомагали їм вижити. Посильну допомогу надавали всім, хто її потребував: солдатським вдовам, сиротам, хворим, інвалідам. Це була допомога безкорисна, від щирого серця, адже чужої біди не буває. Така атмосфера вселяла в душі людей оптимізм, надію на краще майбутнє, викликала в них піднесення й бадьорість. Мабуть, саме цим можна пояснити те, що не зважаючи на щоденні труднощі буття, пулемчани вміли веселитися і гарно проводити вільний час. І діти, і молодь влаштовували спортивні змагання, грали народні ігри, дарма, що не було ні спортінвентаря, ні спортивної форми.

Скрізь лунав спів. Співали скрізь і всі. Співали, йдучи на роботу в та повертаючись звідти. Співали, їдучи в кузові машини, тракторного причепа чи на підводі. Співали на подвірї біля хати і на сцені сільського клубу. Співали на весіллях, хрестинах і так далі. Репертуар був різноманітний. Найчастіше це були українські народні пісні, яких деякі співуни знали сотні. Звучали також російські пісні, польські, пісні з кінофільмів і почуті по радіо. Погожими вечорами на все село лунав спів з подвіря Гарчука Дорофія. Тут, на південній околиці села, так званій Африці, виросло 9 дітей і всі вони були музикантами і гарно співали. Прекрасними голосами славилися Гацюк Степан, Бурдило Олександр, Бурдило Микола, Каліш Марко, Гарчук Степан, Бурдило Демидора, Берко Марія, Суходол Ганна, Зіновик Галина, Зіновик Євдокія, Сидорук Василина. На всіх святах вони були в центрі уваги і задавали тон усім заходам. Немало в селі було і музикантів. Вся родина Гарчука Дорофія, Бурдило Олександр і Микола, Гарчук Кузьма, Жучик Степан, Каліш Харитон, Рябчевський Юхим і Лагодич Михайло.

Особливою подією були танці в сільському клубі. Доводилося лише дивуватися, як їх витримували стіни, стеля і підлога пристосованого під клуб приміщення. Повільний вальс змінювався хвацькою полькою на два боки з підскоком, далі йшли граціозний краков’як і новітні фокстрот та танго. Втомленими, але щасливими, розходилися люди по домівках, одержавши відраду для душі і перепочинок від щоденних турбот.

Далі буде.

Володимир та Ольга Матвіюки, с.Пулемець

Коментарі
21 квітня
Сьогодні
Вчора
19.04.2019
18.04.2019
17.04.2019
16.04.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин