Того, хто вижив під кулями двох воєн, смерть спіткала в мирному житті
-
-
>
-
>
-
>
3586
Уродженець села Пульмо Іван Галух пройшов війну в Афганістані і службу солдатом-добровольцем у зоні АТО. Пережив поранення, тривале лікування в госпіталі, давши надію старенькій мамі, дружині і трьом донькам-красуням на те, що, нарешті, залишиться з ними в мирному житті. На те, що все найстрашніше для сім’ї – позаду. Не збулося. Того, хто пройшов крізь горнило бойових дій, вижив у найжорстокіших воєнних сутичках, невблаганна смерть спіткала в мирному Луцьку.
З бійцем Михаличем з Одеси Іван Галух познайомився в госпіталі. Обидва – колишні афганці, воїни-добровольці російсько-української війни. Після знайомства з’ясувалося, що і воювали на Сході майже поруч, отримали поранення в один час. В госпіталі між побратимами зав’язалася міцна чоловіча дружба.
-Це була особлива людина. Іван Іванович, який просив називати себе просто Ванею, ніколи не говорив про війну, про свої заслуги перед Україною, про свою військову спеціальність водія БМП – і в Афгані, і на Сході. Строгість, мужність і доброта – ці риси характеру Івана були головними. Він жив для інших – для сім’ї, для України. В їдальні госпіталю ніколи не брав з тарілки цілого шматочка хліба – відламував для себе маленьку частинку, решту клав назад. Лишав для тих, хто відчував більшу потребу в їжі, сам же задовольнявся малим, - згадує про побратима Михалич.
Від Вані одесит вперше почув про мальовниче волинське село Пульмо – малу батьківщину друга. Більше того, пообіцяв Івану Галуху провідати його стареньку маму. Іван Іванович ще проходив лікування в госпіталі, а Михалич вже сідав у поїзд, стартуючи з Одеси в напрямку Шацьких озер. 1300 км – відстань неблизька, проте обіцянку мусив виконати, відклавши будь-які справи. Шацьк, Пульмо, чисті озера і дрімучі ліси закохали в себе жителя півдня України з першого погляду.
В мами побратима Михалич побував, привіт від сина передав. Обставини склалися так, що ця поїздка мала фатальний вплив на його подальше життя: через деякий час одесит оселився в краю Шацьких озер.
Навіть не міг собі уявити, що свого друга Івана Галуха йому доведеться зустрічати згодом … у домовині. Передчасна смерть Івана Івановича в Луцьку, де проживав із сім’єю, стала страшною звісткою для всіх, хто його знав. Всією дружною афганською родиною зустрічали в Шацьку славного земляка, героя декількох воєн, достойно провели в Пульмі в останню путь і пообіцяли, що пам’ять про нього житиме в віках.
В день вшанування учасників бойових на території інших держав за упокій душі Івана Галуха молилися в Світязькому Петро-Павлівському монастирі. На прикладах мужності досвідчених воїнів-афганців, які зараз у перших рядах боронять Україну від ворога, миротворці вчили молоде покоління захисників на традиційній зустрічі у селі Світязь.
-Нам, афганцям, болить доля нашої України. Всі ми в 2014-му були вражені до глибини душі, коли хлопців у деяких областях України просто з вулиці відправляли в зону АТО. Вважаємо, що хліброб має вирощувати хліб, а воїни – захищати Вітчизну. Афганці – це воїни. Ми мусили йти на війну, аби підтримати молодих, навчити їх військової премудрості, загартувати їхній бойовий дух. Прикладів героїзму воїнів-афганців є багато. Пригадую, як наші розвідники буквально під кулями зняли на одному з териконів російський триколор і встановили український прапор. І зробили це, тримаючи в руці наш афганський стяг, - з гордістю розповідає Михалич.
Згадайте теплим словом земляка Івана Галуха, пом’яніть тихою молитвою. Він – наш герой, і таким залишиться назавжди.
Мирослава ЦЮП’ЯХ
