Історія села Пулемець: Пулемец. Пулеміч. Полмо. – Частина ХІІ

Наступним і найбільш відповідальним кроком радянської влади була колективізація, яка в селі розпочалася в 1947 році.

Глав сімей по черзі викликали в сільську раду і пропонували писати заяву про добровільний вступ у колгосп. Якщо нічого не виходило – пускали в хід погрози, шантаж та інші методи. Уповноважений з району кожного дня по кілька разів передавав відомості про кількість «колективізованих». І горе було йому, якщо цифра була замалою. Так селяни втрачали право приватної власності на землю і засоби її обробітку. Також усуспільнювалися частини господарських будівель і худоба. В результаті в Пулемці було створено 2 колгоспи: ім. Молотова на Пухівщині (голова – Жучик Андрій, бухгалтер – Ковальчук Гнат), та ім. Будьонного на Казні (голова – Нехань Клим).

Майже одночасно з колективізацією здійснювалася і ще одна спецоперація – ліквідація хутірської системи. Колгосп і хутір виявилися несумісними. Хутори, що виникли в результаті столипінської аграрної реформи, а потім – польської комасації, розглядалися радянською владою як розсадник куркульства, тому підлягали знищенню. Ніхто не звертав уваги на величезні матеріальні і моральні втрати громадян. Будівлі і майно, що якимось дивом уціліли під час війни, довелося розбирати і перевозити в село.

Люди покидали насиджені, звичні для них місця, де народжувалися і росли. Сім’ї, в яких були сильні робочі руки, переносили це лихо легше, а для одиноких жінок і вдів це була справжня трагедія. В 1951 році знесення хуторів було завершене. На їх місці залишилися лише залишки слідів людської діяльності, які поволі стирає час. Залишилися поки й імена їхніх власників: Войтович Максим, Войтович Михайло, Лошак Іван, Сукач Ераст, Горун Варвара, Божук Хома, Гарчук Михайло, Миць Максим, Жучик Юрій, Коваль Степан, Бурдило Євтух, Войтович Юрій, Зіновик Трохим, Каліш Терентій, Сукач Іван, Войтович Ксенія, Костецький Клим, Дорош Карпо, Дорош Марія, Суходол Яків, Куць Домінісія, Зіновик Євдокія, Коваль Петро, Коваль Іван, Коваль Гриць та інші.

Таким чином до початку 50-х років в селі були здійснені організаційні заходи, що повинні були забезпечити дальше пересування по шляху соціалістичних перетворень. Люди поступово звикали до життя в нових умовах. Розорені війною, колективізацією, ліквідацією хуторів люди давали собі раду. Їм якось вдавалося зводити кінці з кінцями. Ніхто в селі не помирав з голоду і не йшов жебракувати, як це було у східних областях України та в Росії. Навпаки, допомагали східнякам, чим могли, рятуючи їх від голодної смерті. Із властивим пулемчанам гумором вони сприймали своє нелегке життя. Тоді й народилася пісня, автор якої із зрозумілих причин невідомий:

А в Пулемці два колхози,

Один голий, другий босий…

Далі продовжувати не будемо, тому що слова її не дуже пристойні – це по-перше, а по-друге – щоб не травмувати душі запеклих прихильників колгоспного ладу, яких в селі ще немало.

На початку 50-х років два колгоспи об’єднано в один – ім. Кутузова. Центральна садиба і бригада розмістилися на Пухівщині, а на Казні на місці колишнього колгоспного двору розмістилася ІІ бригада новоствореного господарства. Головою колгоспу став Турич (із Острів’я), бухгалтером – Ковальчук Гнат. Господарство було економічно слабким. Бідні, малородючі грунти, відсутність механізації, тягловою силою були коні та воли, а знаряддя праці були прадідівські: коса, серп, копачка і т.д. Низький рівень культури землеробства не сприяли високим врожаям , не давали змоги підняти продуктивність тваринництва.

Колгосп мав значні збитки, тому оплата праці була мізерною, або й зовсім відсутня. Працювали, як тоді казали, за «паличку», тобто трудодень. Грошової  оплати праці тоді взагалі не існувало, не було і натуральної оплати – платити було нічим. В той же час колгосп змушений був виконувати завдання з постачання сільськогосподарської продукції державі. Командна система управління доходила до абсурду. Колгоспи змушені були вирощувати такі с/г культури, про існування яких в цих краях ніхто не чув: кок-сагиз, чумиз, куузіку та інші. Нічого, крім збитків, це не давало.

В таких умовах молодші пулемчани правдами і неправдами (частіше останнім) вирватися із новоствореного «колгоспного раю». Тим більше, що робочих рук в колгоспі хватало. Головною перешкодою була відсутність паспорта. Сільське населення не було паспортизоване і це фактично ставило його у становище кріпаків. Навіть дістати у сільській раді довідку про свою особу було проблематично. Недаремно один із голів сільської ради цього періоду печатку називав своєю «корміліцею». Ті, кому вдавалося вирватися із села, як правило, знаходили притулок у Бресті. Сприяла цьому близькість залізниці. З цього часу і починається міграція пулемчан у Білорусію, яка з роками все набирала обертів і в останні роки існування СРСР дійшла до того, що село залишилося без молоді. Сільську раду в цей період очолював Журило Олексій, секретарем був Бурдило Василь, пізніше - Дрозд Петро.

Далі буде.

Володимир та Ольга Матвіюки, с.Пулемець