Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історія села Пулемець: Пулемец. Пулеміч. Полмо. – Частина Х

11:00 14.02.2017
1027

Неспроможність німцями повністю контролювати усю окуповану територію дала початок зародженню партизанського руху. Чимало серед партизанів було червоноармійців, які з різних причин опинилися у ворожому тилу.

Пулемецькі хуторяни допомагали їм одягом, харчами, направляли їх в сторону Хрипська чи Красного Бору, де вже діяли загони радянських партизанів. Однак не всі наші односельчани були такими гостинними. Знайшлися й такі, хто замість милосердя і співчуття проявляв нелюдську жорстокість. Так, військовополоненому льотчику на ім’я Іван, котрий родом був з Полтавської обл., якимось чином вдалося вирватися з фашистського полону. Пробиваючись на схід, потрапив у Пулемець, де деякий час переховувався у курені діда Данила. Про нього стало відомо місцевим жителям з бандерівськими переконаннями, котрі його і вбили. На березі озера знаходиться могила льотчика, за якою доглядають школярі.

Все більшого розмаху набирав рух опору. Загони, які тут діяли, були і радянського, і націоналістичного спрямування. Проте для поліського сільського жителя прихід посеред ночі будь-яких озброєних людей не віщував нічого доброго. Непрохані гості здебільшого намагалися поповнити свої запаси, запастися одягом і взуттям. Особливо неперебірливими були «латиші» -- червоні партизани, які приходили з лісів Красного Бору, Хрипська і Білорусі. Особливо діставалося жителям хуторів, котрі як могли, ховали своє добро. Коней і корів в більшості переховували в лісі.

Німці разом із поліцією часто влаштовували облави, намагаючись винищити партизанів, бандерівців. Однак їхніми жертвами найчастіше ставали молоді хлопці, котрих усіх підрід німці вважали партизанами. Вбитими були Зіновик Дмитро, Гарчук Микола, Буштер Терентій, Коваль Іван, Миць Савелій, Зіновик Терентій, Сукач Нечипір, Миць Дем’ян.

У 1942 році розпочалося примусове вивезення молоді на підневільні роботи в Німеччину. Як згадує житель с.Пулемець Баранчук Петро Макарович, 1923 р.н., у квітні того року він одержав повістку від бурмістра, в якій було вказано, де і коли він мав з’явитися для організованого виїзду в Німеччину. Було вказано те, що мати при собі з харчів та одягу. Хлопець потрапив у перший набір (всього було два набори). Підводами, у супроводі поліцаїв, привезли в м.Любомль, звідки повезли залізницею у товарних вагонах. Далі їхали Німеччиною до м.Магдебург. Там невільників розсортували. Петро Баранчук потрапив до магната Крупа у гальванічний цех, умови праці на якому були жахливі:

«Нас використовували на найважчих та найбільш шкідливих для здоров’я роботах. Миска юшки з бруквою, окраєць хліба і кава – от і все харчування.

Коли прийшли радянські війська, то жінок відправили додому, а чоловіків залишили в Німеччині. Я потрапив на демонтаж електростанції. Обладнання, в тому числі й 60-тонні турбіни, майже вручну вантажили на залізничні платформи і відправляли в СРСР. Разом з обладнанням на Урал привезли і нас. Тут ми вручну пиляли ліс, будували житло і встановлювали механізми електростанції.»

За нашими даними, у Німеччину на примусові роботи з Пулемця було відправлено 45 осіб.

Йшов 1944 рік. Лінія фронту поволі рухалася на захід. Для будівництва оборонних рубежів німцям потрібна була робоча сила, якою стало місцеве населення та військовополонені. Навесні в Пулемець німці привезли кілька десятків в’язнів і розмістили їх у приміщенні цегляної школи. Територія була огороджена колючим дротом у кілька рядів. Спорудили сторожові вишки, на яких встановили кулемети. Утримували тут полонених близько двох місяців. Про харчування в’язнів німці майже не дбали. Цю функцію взяли на себе місцеві жінки, які у бочку, що була встановлена за 50 м від огорожі, скидали харчі. Під конвоєм полонених водили копати окопи понад озером зі сторони Кошарів.

6 липня після кровопролитних боїв визволили Ковель. Фронт стрімко покотився на захід. Наше село не було якимось стратегічним об’єктом, за який би чіплявся ворог. Довгих запеклих боїв за село не було, але й без жертв не обійшлося. Радянські бійці, обходячи озеро з півдня, напоролися на кулеметний вогонь фашистів з дзота. Не стало ще 9 людей, тіла яких сільські жителі поховали на місцевому кладовищі. Їхні імена встановити нам так і не вдалося.

На завершення цієї сумної теми хочемо добавити, що після завершення війни по дорозі Піща-Влодава залишилося багато людських останків ще з часів війни 1939 року. Вони були зібрані і захоронені у братській могилі на сільському цвинтарі.

Страшними є наслідки ІІ світової війни, але треба пам’ятати, що могли вони бути ще страшнішими. Мається на увазі те, що нас оминула хвиля українсько-польського протистояння у 1943-1944 роках, що прокотилася по західній Волині.

Далі буде.

Володимир та Ольга Матвіюки, с.Пулемець

Коментарі

ігор

23:43 14.02.2017

Що за "бандерівські переконання"? Хто цю статтю писав?

так-так

20:51 15.02.2017

Дійсно "бандерівські переконання"- то фігня. Якщо совєцька влада принесла руїну і бідність ще більшу- то природним бажанням людей було мстити червоним...

24 квітня
Вчора
22.04.2019
21.04.2019
20.04.2019
19.04.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин