Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історія села Пулемець: Пулемец. Пулеміч. Полмо. – Частина ІХ

18:00 13.02.2017
1062

Андрія Коваля цього раннього червневого ранку розбудив якийсь незрозумілий гул і гуркіт. Спочатку він не міг второпати, що це: на грозу ніби не збиралося.

Квапливо одягнувшись, він вибіг надвір і все зрозумів. У світанковому небі ланка за ланкою з заходу на схід йшли літаки. А на заході лунали вибухи і постріли. Все ще сумніваючись у правильності своєї здогадки, він звернув увагу на шум, який долітав зі сторони дороги Влодава-Піща. Було чути гуркіт моторів, тупотіння кінських копит, людські голоси. Якусь мить він ще вагався, але цікавість все дужче переборювала страх, і він, намагаючись бути непоміченим, почав пробиратися до шосе. Вже зовсім розвиднілось і небезпека бути поміченим ставала все більшою. Чіпляючись одягом за колючі кущі ведмедини, він все-таки наблизився до дороги настільки, наскільки це було можливо. Побачене його дуже вразило.

По шосе просувалося військо. Їхали грузовики, криті брезентовими тентами і відкриті, вщент заповнені солдатами в касках. Потім рухалася артилерія – тягачі, що тягнули гармати великого калібру, а потім – кінні упряжки з гарматами меншого калібру. Андрій ніколи не бачив таких коней. Вони були масивні. Їхні ковані копита ступали так, що двигтіла земля. Настрій солдат був бадьорим. Молоді, вродливі, здорові хлопці у новенькому обмундируванні перегукувалися між собою, сміялися, ділилися враженнями. «Ну все, совєтам кінець!» -- подумав Андрій і почав обережно пробиратися назад.

Розповідає Зіновик Олександр Дмитрович, 1939 року народження:

«Перед війною мій батько підтримував гарні стосунки із начальником застави в Александрово – Малаковим та його сімєю. Коли почалася війна, то 4 офіцерських дружини з дітьми знайшли порятунок в Пулемці. Тут вони жили під виглядом місцевих жителів. Їх називали «совєтками». Дружина начальника застави всю війну жила у Пилипа Лагодича. Після війни її забрав чоловік. Перша німецька військова частина почала діяти в селі в південній його частині – на Казні. Вони зробили короткочасну зупинку, аби помитися, пообідати. Деякі з них пішли по ближніх дворах в пошуку продуктів. Поводилися вони досить миролюбно і ніякого насильства не чинили. Через деякий час вони пішли далі на схід.»

Німці досить легко зламали опір прикордонників на заставі в Александрово. Частина прикордонників загинули в нерівному бою, а решта ще протягом кількох днів переховувалися в лісі. Деякі з них були лише у спідній білизні, а дружини деяких офіцерів змушені були ховатися в лісі на деревах. Місцеві жителі допомагали їм харчами, одягом та порадами, де можна шукати порятунку. Один з них – Микола Снєгірьов – будучи пораненим, знайшов порятунок в родині Ераста Сукача. Тут він тривалий час жив під виглядом місцевого і допомагав по господарству. Згодом виїхав у Дніпропетровську область. У 1965 році він приїздив у Пулемець до своїх рятівників. Ще один проживав у родині Марії Дорош, який пізніше пішов на фронт.

Фронт пішов далеко на схід, а німці запровадили в селі свій окупаційний режим. Створили місцеву адміністрацію, яка повинна була виконувати волю окупантів. Старостою села у 1942 році був Коваль Оксентій, а поліцейське відділення очолював Демян Коваль. Їхня доля після війни склалася по-різному: Коваль Оксентій уникнув тюремного ув’язнення і жив у селі під пильним наглядом КДБ, а Коваль Демян був репресований і доля його невідома. Гіркою була доля його дружини Олени, котра залишилася з малими дітьми. Їй довелося пройти голод і холод, образи і приниження з боку місцевого начальства.

Новостворена сільська адміністрація повинна була забезпечувати виконання всіх розпоряджень німецьких окупаційних властей: організовувати збір продовольства, поставляти для потреб німецької армії худобу, коней, боротися з партизанами, забезпечувати вивезення молоді на примусові роботи в Німеччину, а під кінець війни -- будувати оборонні споруди, рити окопи.

На людей чатувала смертельна небезпека кожного дня і кожної ночі. Окупанти винищували всіх, хто співпрацював з радянською владою у 1939-1941 роках. Страшні злодіяння діялися у посадці Сумовської. У липні 1941 року тут розстріляли сімю сільського активіста Жучика Андрія Панасовича – матір, 18-річну дочку з немовлям, 14-річну дочку Марію. Дружину Євгенію розстріляли десь біля залізничної станції Влодава, до того ж зробив це поліцай-пулемчанин, імені якого з етичних міркувань не називаємо. Живою залишилася лише донька Лідія, якої на той час не було вдома. Також були розстріляні двоє дівчат з Перешпи. Цими розстрілами було покладено початок екзекуціям, що здійснювалися в посадці Сумовської. І тепер тут можна побачити могилу розміром 20Х5 метрів. Кажуть, що неподалік була ще одна – округла, слідів якої тепер не видно. Саме на цьому місці не тільки ночами, а й серед білого дня лунали постріли, крики, плач. Це фашисти звозили сюди людей і вбивали. Як свідчать пулемчани, земля після таких розправ ще довго ворушилася, бо в яму кидали вбитих і поранених, а дітей навіть живцем.

Мерзенну роль у цих кривавих подіях відігравав якийсь покидьок, відомий в усіх навколишніх селах під кличкою «Ясний». Кажуть, це він склав список зі 180 осіб, з якими хотів скласти особисті рахунки, і передав його поліцаям. Звичайно, далеко не всі у списку були радянськими активістами. Його самого спіткала та ж участь – смерть від руки німців-покровителів. Відоме і справжнє імя покидька, але називати його не варто, в селі його і так усі знають.

Далі буде.

Володимир та Ольга Матвіюки, с.Пулемець

Коментарі
24 квітня
Вчора
22.04.2019
21.04.2019
20.04.2019
19.04.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин