Історія села Пулемець: Пулемец. Пулеміч. Полмо – Частина ІV

І можна лише дивуватися тому, що люди в таких жахливих умовах зберігали свої найкращі якості.

Крізь сум, горе і відчай на поверхню життя нерідко проривалися радість, сміх і надія. І тоді погожими весняними і літніми вечорами над селом лунали пісні. Хлопці і дівчата, молоді чоловіки і жінки влаштовували справжні концерти-змагання. Змагалися, як правило, пухівці із казьонцями. При гарній погоді їх було чути не лише в Пулемці, а навіть у Пульмі і Заліссі.

Довідка. На 1860 рік у с. Пулемець було державних селян 325 душ на 42 дворах. Поміщику Константину Виржиковському належало 248 душ, які проживали на 29 дворах.

Завершуючи цю частину нарису, спробуємо з’ясувати, чи збереглися хоч які-небудь сліди на пулемецькій землі з тих далеких часів. А що зберегла людська пам’ять? На жаль, час безжально знищив більшість слідів людської діяльності, змінилися ландшафти і краєвиди. Але залишилося озеро Ритець. Те саме, яке люди копали вручну разом з каналом Ритецьким для того, щоб з’єднати озеро Пулемецьке з Бугом. Робота була важка і вимагала великих затрат. Поміщики Ейсмонт і Мілошевський, Хржановський, навіть спеціально ввели повинність по1/7 і 13/2 копійки відповідно з кожної душі. Збереглася також назва урочища Турове. Саме тут були володіння генерала Антона Тура, розміщувалася вуглярня, де випалювали деревне вугілля. Його в той час використовували в кузнях або продавали у Влодаву для опалення будинків. Після загибелі на війні генерала Тура маєтком управляла його дружина Елеонора, яка походила з Ейсмонтів. Є й інша версія походження назви урочища Турове – від того, що там, поряд з горами Алєксандровими, таборилися турки. Лишилися й відповідні поговірки: «А у турка добра булка», «Прийшли ляхи, прийшли турки, взяли дівку замість курки».

Особливу увагу привертало до себе ще одне урочище – Малашевська. Немає жодного сумніву, що саме тут знаходилося родинне гніздо Мілошевських. Давайте здійснимо уявну екскурсію до цього історичного місця! Для цього потрібно від центру села проїхати по вул. Шкільний і до кінця, понад Завигоном, повз урочища Попикова, Коло Бондура, Демидорин хутір, Славутська, Діброва. Від Лошакової повертаємо на захід, проїжджаємо Павлів гайок і Храпуцову і, нарешті, потрапляємо в урочище Малашевська. Очевидно, саме тут знаходилася садиба засновника династії Мілошевських на пулемецьких землях – Алоізія, ім’я якого згадується в документах за 1717 рік. Зараз в урочищі важко знайти сліди людського життя. Однак, старожили стверджують, що до 1939 року тут було 4 садиби – будинки з господарськими спорудами. Тут проживали племінники Антонія – сина Алоізія – Ян і Костянтин.

З Мілошевської через Багна лісова дорога виведе нас на Підгір’я – тут збереглося більше залишків людського буття. Рухаючись із центру села на Пухівщину вулицею Жовтневою, натрапимо на залишки колишніх колгоспних будівель. З правої сторони до 1939 року тут була садиба пані Емілії Сумовської – за деякими даними, спадкоємиці маєтку Антонія Мілошевського. Саме тут розміщувалося старе дворянське гніздо. Пані Сумовська залишила пам’ять про себе, посадивши ліс і сад. Зараз посадка Сумовської є єдиним лісом, що належить сільській громаді, саду вже нема, хоча старожили із захопленням розповідають про яблуні і сливи небачених сортів, які щороку щедро плодоносили.

На північно-західній околиці села, біля колишнього картоплесортувального пункту, знаходяться залишки від католицького кладовища. Колись тут були і окремі могили, і цілі фамільні склепи, а зараз – зарослий акацією пустир, перекопаний заїжджими і місцевими мародерами, подекуди збереглися уламки надгробних плит, але без написів.

Рухаючись від центру села на південь, опинимося на досить підвищеному місці (територія навпроти теперішнього дитсадка). Саме в таких місцях будувалися храми, громадські будівлі. В народній пам’яті збереглася інформація про те, що на місці хати Горун Ольги Романівни стояла церква, а поряд – капличка (зараз тут сад Козачук Галини Тимофіївни). Біля церкви було кладовище, на місці дитсадка – будинок священика, який неодноразово перебудовувався і реконструйовувався (в ньому була лікарня, бібліотека, колгоспні яслі, амбулаторія). На місці сучасного Свято-Михайлівського храму, зведеного в 1991 році, стояв дерев’яний, побудований у 1861 році.

Верховенство кріпосного права зводило нанівець права людини, перетворювало її на безвольного раба. Та 9 березня 1861 року над Пулемцем, як і всією Російською імперією, пронеслася звістка: земля і воля! Стривожені церковним дзвоном, пулемчани поспішали до церкви. Гарна новина хоча й обнадіяла селян, та значного полегшення в житті не принесла. Хоч і стали вільними, та сплачували великий подушний податок, обробляли неродючу землю, відбували рекрутчину, піддавалися фізичним покаранням. Людей лякала свобода, яка хоч і відкривала перед ними нові можливості, та вимагала ініціативи і відповідальності за кожен свій крок. Економічний прогрес здійснювався повільно і болісно. Місцеві поміщики зуміли зберегти найкращу землю та угіддя, селяни залишалися безправними. Рівень життя почав зростати з другої половини ХХ ст., відповідно зменшилася смертність. У клірових відомостях за 1911 рік записано, що в с. Пулемець на 193 дворах проживало 1433 православних, а пулемецька парафія нараховувала 518 дворів та 2798 душ. Крім того, в парафії проживало 96 євреїв на 15 дворах, 32 католики на 5 дворах. Лікувалися тоді не тільки засобами народної медицини, а й зверталися до кваліфікованого лікаря у Влодаві, хоч це й коштувало немалих грошей. Відбулися зрушення і в освіті. В 1891 році на Казні була збудована церковно-парафіяльна школа, на утримання вчителя виділялося 136 рублів 50 копійок. За спогадами старожилів, школа була розміщена навпроти церкви. У 1895-1896 роках тут навчався 61 учень (хлопчики), вчителем був Дмитро Драган, пізніше -- Микола Сакович. У селі було дві крамниці, одна корчма, кредитне товариство і кооператив. Найбільшим землевласником був поміщик Виржиковський, якому належало 11 083 десятин землі. Поступово покращувалися і житлово-побутові умови людей. На зміну курним хатам з глиняною долівкою прийшли добротні будинки з димоходами і кухонними плитами, підлогою і заскленими вікнами, черепицею на даху. Ті селяни, що не призвичаїлися до нових пореформених умов життя, часто перетворювалися на жебраків і жили за рахунок милостині. Якщо раніше протистояння відбувалося, в основному, між поміщиками і селянами, то після скасування кріпацтва перемістилося в середовище пулемчан, так що справи доходили до Пульмівського волосного суду. Судилися за все, але найбільше за землю, поле, ліс, пасовище, гроші, майно, побої. От, наприклад, Антон Шкутник із Пулемця, пішовши в прийми до Степаниди Жилюкової у Вільку Хрипську, за частину земельного наділу рвав пупа біля гною, махав ціпом на току, а теща передумала і віддала землю іншому зятю. В результаті суд постановив утримати з тещі 5 рублів.

Молоді чоловіки, як могли, намагалися уникнути рекрутчини, йдучи навіть на самоскалічення. Хто був багатший, намагався відкупитися. Доповнювали картину народного лиха різноманітні стихійні явища, страшні пожежі. Майже щороку топилися люди в озері.

З такими подіями село входило в нове ХХ століття. На початку хлопці допризивного віку йшли воювати на російсько-японську війну (1904-1905 рр.). До села доходили чутки про революцію в Петербурзі. Гострота земельного питання була знята столипінською реформою, яка скасовувала обов’язкові земельні общини і давала право кожному селянину виділення землі в одному масиві. Більшість пулемчан швидко оцінили нові можливості, подаровані реформою, і стали активними гравцями на ринку землі: її ставили в заставу, продавали, обмінювали, здавали в оренду. Під владою і силою землі всі поступалися, пасували найвпертіші, відстоювали своє право на неї. Часто батьки самі вибирали собі зятів і невісток, грубо втручалися в подальшу долю своїх дітей. Траплялося, що стрункого красеня пов’язували рушниками глухої, німої або горбатої. А землі було мало. Розкидана невеликими клаптиками серед боліт, чагарників і піщаних горбів, вона не могла прогодувати село із майже тритисячним Частина наших односельчан переселилася у Приморський і Хабаровський край, щоб там безплатно отримати землю. 

Далі буде.

Володимир та Ольга Матвіюки, с.Пулемець.