«В селі нацисти зробили концтабір і заганяли за колючий дріт людей» – 90-річна жителька Грабова розповіла про своє життя

Пережила війну та нацистську окупацію, голод та безгрошів’я та дочекалася незалежності України  – грабівчанка поділилася спогадами про минуле.

При ясному розумі і хорошій пам’яті жителька села Грабове Єва Яківна Дубина 4 вересня зустріла своє 90-річчя. Пережила війну, безгрошів’я, голод. 42 роки пропрацювала в колгоспі, тяжкою працею заробляючи на те, щоб діти були ситі, доглянуті і жили в добротному будинку. Зараз тішиться, що дочекалася спокійної старості, отримує пенсію і має багато часу для свого улюбленого заняття – вишивання. Болить Єві Яківні лише те, що її батьки вже ніколи не побачать нинішнього благополуччя: «Прожили, бідні, в нищоті, грязноті і повмирали, не дождавшись кращих часів…».

Маленька Єва побачила цей світ 1930 року в селі Грабове. Була найстаршою дитиною в багатодітній сім’ї.  Росла розумницею. Їй, найкращій учениці класу, легко давалися знання в школі. В 1941-у, коли в село прийшли нацисти, навчальний заклад закрили, а для людей почалися жахи, від споминів про які в бабусі з’являються на очах сльози.

–В селі нацисти зробили концтабір і заганяли за колючий дріт людей. Мого батька чуть не вбили, бо застали його в лісі і подумали, що то партизан. Вже й пістолета біля грудей тримали, але один з села, який знав німецьку мову, заступився. Пам’ятаю, як у Грабове прийшли радянські солдати: багато-багато їх було в лісі, як мушок. Голодні, холодні, позамучені… Не забути і запаху згорілих людських тіл, який ішов з-за Бугу, з Польщі, де німці палили в печах в’язнів концтаборів. А скільки мирного люду загинуло, підірвавшись на мінах у післявоєнні роки… – один за одним гіркі спогади зринають у пам’яті ювілярки.

Після Єви в батьків народилося ще п’ятеро дітей. Бідно жили, в маленькій хатині замість підлоги – земля. Вдягнутися не було в що – діти повзали по долівці в одних полотняних сорочечках.

 –Жінки ткали полотно і шили дітям нове вбраннє. Щоб воно стало м’яке, його закладали в спеціальну бочку і пересипали попелом – так стояло пару день. Потім везли до криниці в селі, яка не замерзала (ткали ж взимку) і прали. А мені, малому, довелося якось ходити в непозоляній сорочці. То вона, як дерев’яна – понатирав нею ноги мало не до крові, – долучається до розмови чоловік сестри Єви Яківни – Зіновій Коваль.

Не було у селян і взуття, а точніше коштів, щоб його купити. В теплу пору ходили босоніж, а як холодало, взували трепи – дерев’яні дошки, обтягнуті кирзою. Коли в осінні заморозки пасли худобу, то чекали, щоб корова випорожнилася, аби швидко прибігти і вступити ногами в ще теплу купу – так грілися.

Борошно мололи на жорнах і випікали з нього хліб.

–Розказувала одна: спекла хліба, нагодувала дітей. А потім ще обшкрябала дерев’яні ночов’єта, в яких місили тісто, помила їх і ще з того всього наварила лемішки. І все приказувала: їжте, діти, бо завтра вже не буде нічого. От так ми жили, – журиться бабуся Єва.

Раз у рік діти з великої родини могли скуштувати солодку булку, яку батько привозив з Польщі: «Продасть  на ринку у Влодаві полупушки – великі корзини з бортиками для возів, купить якісь обновки і булку – і це вже для нас щастя».

Ті, хто не витримував випробувань голодом і безгрошів’ям, виїжджали з Грабового на південь, у багатші краї, а деякі навіть в Америку. Там працювали, заробляли гроші і пересилали їх своїм сім’ям. Дід Єви Яківни теж виїхав у Сполучені штати і навіть хотів забрати туди рідних, надіславши в листі запрошення. Втім, в Україну прийшли совєти, і виїзд за кордон став неможливим.

2

Після війни Єва Яківна так прагнула здобувати знання, що пішла у 5 клас школи. Але вже мала 18 років, працювала в колгоспі, тому з навчанням так і не склалося. В 1954 році вийшла заміж за місцевого хлопця Андрія Дубину. В подружжя народилося троє дітей: Світлана, Валентина і Валентин. Чоловік і дружина працювали в колгоспі «Перемога». Крім того, тримали дві корови, свиней, розводили поросят, садили великі площі городини, сіяли зернові.

 –Робили вдень і вночі, по болоті косили вночі траву, бо сінокосу не давали. Радюшками виносили її, а вийти з трясовини важко було, бо ноги по коліна вгрузали…А тепер коси скільки хочеш, але нікому вже цього не треба. Мусово було працювати, бо підростали діти, будувалася хата. А в колгоспі ми нічого не заробляли. Перший час працювали за мішок жита в рік. Як став Брежнєв, то трохи стали платити. Їсти нічого не було, по хліб їздили аж у Брест, – пригадує своє важке життя бабуся Єва.

Попри побутові труднощі, вона завжди знаходила час для улюблених занять. В молодості була активною учасницею драматичного гуртка в сільському клубі. Зазвичай грала ролі лихих свекрух – глядачі казали, що це в неї виходило якнайкраще. «Коли я пішла в артістки, то в мене вже були діти», – сором’язливо усміхається ювілярка. Дуже любила акторське мистецтво, душею відпочивала на репетиціях і під час вистав. Ще одне захоплення Єви Яківни – вишивання. До цих його не залишила. От і нещодавно закінчила вишивати рушник із ніжними синіми квітами. Весь будинок у неї – немов музей вишиванки! Яскраві візерунки скрізь – на подушках, серветках, накидках, рушниках.

3

Зараз, зізнається ювілярка, добре жити. Тішиться спокоєм, достатком, дітьми, трьома внуками. Але болить їй доля багатостраждальної України. Каже, обділив Господь нашу державу. І розказала наостанок нашої розмови притчу…

–Колись, як Бог поділив землю на царства, то на кожну насипав по жмені золота. А коли прийшов в Україну, то спіткнувся, впав і те золото розсипав. А тоді сказав: хай вже буде. Відтоді ми є найбагатшою країною, але досі чекаємо на того, хто б те золото позбирав і віддав на користь людям.

Роки додали життєвої мудрості шанованій у Грабовому людині. Вона просить всіх бути добрими, співчутливими і не чинити зла. Я ж у день поважного ювілею зичу Єві Яківні здоров’я, душевного миру, любові й поваги від найрідніших. Дай, Боже, їй 100 і більше років топтати ряст і радіти кожному прийдешньому дню!
Мирослава ЦЮП’ЯХ

3