Гула велика машинерія – історія лозо-сувенірного цеху Шацького промислового комбінату

Житель Шацька поділився спогадами про те, як працював в Шацькому промкомбінаті лозо-сувенірний цех

Колись у Шацьку функціонував промисловий комбінат, велика машинерія, яка понад тридцять років прославляла наш район на всю країну та за її межами. Підприємство потужно працювало, а жителі Шаччини мали постійні робочі місця, достойну заробітну плату та впевненість у завтрашньому дні, – пише газета «Шацький край».

Більшість з нас добре пам’ятають жіночий голос, що долинав через гучномовець до осель громадян, і півселища знало, кого саме викликали у кабінет до директора та головного інженера. Аби здійснити екскурс в індустріальну атмосферу масштабного виробництва запрошуємо усіх бажаючих поділитися своїми історіями на цю тему.

Сергій Дударчук, у минулому робітник лозо-сувенірного цеху Шацького промислового комбінату, із особливим захопленням розповів про специфіку своєї роботи, адже тамтешнє середовище йому знайоме ще з юних років. Тато, Лазар Якимович Дударчук, що працював у відділі планування, змалку привчав своїх синів самостійно долати усілякі життєві труднощі, і вони приходили до столярного цеху збивати дерев’яні ящики.

1

Освіта токаря, робота на заводі «Комунар» у місті Луцьку, а згодом і «стройканторі» Шацька, не зіграли вирішальної ролі у житті чоловіка, і він у 1980 році пішов працювати до рідного комбінату у пружинний цех. Там, разом з іншими майстрами, гнув металеві пружини та каркаси для диванів, а згодом перевівся до лозо-сувенірного цеху. Адже природна продукція, яку там виготовляли, не потребувала окремих затрат для виробництва, користувалася неабиякою популярністю, добре реалізовувалась і, відповідно, приносила більший дохід. Окрім цього, передбачалась робота на відкритому просторі, що особливо подобалось чоловікові.

Сергій Лазарович з повагою відгукується про свого наставника Сергія Музичука, який одним із перших прийшов у цех та зібрав хорошу команду працівників. Після закінчення спеціальних курсів в Ужгороді, він розробляв дизайн виробів, які впроваджував у виробництво, а також навчав азам лозоплетіння кожного новачка.

Майстри та майстрині старанно виплітали корзини, підставки для квітів, колиски для немовлят, столи, стільці та крісла. Усе це робилося з любов’ю до людей.

3

Аби урізноманітнити лінійку виробів та  запровадити у виробництво жіночі сумки, керівництво направило Сергія Дударчука на навчання до Хмельницького. Процес підготовки сировини та створення виробу засвоївся легко та швидко. Чоловік привіз із собою каркас, якого дещо змінили на шацькому виробництві та сплів декілька варіантів сумок з короткими та довгими ручками. Одна з них стала «брендом» не лише шацьких модниць, а й здобула популярність серед жінок різних населених пунктів України. Шкода лише, що їх почали виготовляти незадовго до розпаду підприємства.

3

«Аби сплести певну кількість виробів та виконати поставлений план, ми були зобов’язані самостійно заготовити лозу. Для цього комбінат виділяв різні види транспорту: автобус – для підвозу робітників, а трактор – для доставки готової сировини. Щоб не нудьгувати дорогою, дружно співали пісні. Досить часто використовували й власну техніку: автомобілі, мотоцикли і навіть велосипеди. Заготівля грубої лози проводилася на прибережних смугах озер Світязь, Кримне, Довге, Кругле. А також біля таких населених пунктів, як Острів’я, Положево, Маневичі, Поворськ (Ковельський район). По тонку лозу, яку називали «косичкою», за попередньою домовленістю, їздили у село Мокре до сусідньої Білорусії. Там її садили на спеціальних плантаціях. Цей вид лози був більш міцним, гнучким та придатним для виготовлення складних об’ємних речей.

Коли випадав рік, багатий на вужі, то доводилося працювати у їхній компанії. Особливо неприємно натрапляти на них зненацька. Працюєш та й працюєш собі, поринувши у власні роздуми…Аж раптом розгортаєш кущ, а у ньому сидить вуж, чи ще якась гадина та вороже шипить до тебе. Було й так, що ледве не вкусили», - ділиться спогадами про нелегку працю Сергій Дударчук.

Назавжди запам’яталися Сергію Лазаровичу робочі будні під гул військових літаків, адже в Поворську, біля якого інколи заготовляли лози, знаходився авіаційний полігон. Його територія займала близько 25 тисяч гектарів і розташовувалась в межах трьох районів Волинської області: Ковельського, Камінь-Каширського та Маневицького. Це було і страшно, і вражаюче одночасно, адже раніше такого чоловікові не доводилося бачити та чути.

3

Прути верби заготовляли в різні пори року, але найкраще для цього підходив весняно-літній період, коли рослина виділяла багато соку. Тоді й кора легко відходила. А взимку, біля котельні промислового комбінату були обладнані спеціальні чани, де її обробляли паром і лише тоді відокремлювали кору. Стебло грубої лози можна було розколоти на декілька частин. Для полегшення цього процесу застосовували виготовлені власноруч інструменти. Щоб станок якісно порізав частини стебел на тонкі смужки, їх дещо підсушували у прохолодному затінку. А так звану косичку, навпаки, вимочували, бо тоді вона була більш гнучкою та не ламалася. Від підготовки сировини залежала якість кінцевої продукції.

Вироби плели вручну, сидячи на стільцях, які стояли на відстані трьох метрів один від одного. Тоді кожен працівник міг зручно розкласти біля себе потрібну кількість матеріалу. Процес лозоплетіння, на відміну від заготівлі, був набагато легшим, особливо для жінок. Адже у роботі була важлива не фізична сила, а вміле застосування набутих навиків, здатність відчувати деревину, старанність та наполегливість.

На той час певна категорія людей, яку називали «надомніками», працювала в домашніх умовах. Так, жителям навколишніх сіл району, де росло багато верболозу, не доводилося їздити до Шацька на роботу, а лише у визначений час довозити готові вироби.

«Ось так колись промисловий комбінат раціонально використовував природні ресурси, якими багатий наш край, та сприяв розвитку давнього народного ремесла », - додав на завершення Сергій Дударчук.

Людмила МАКСИМЧУК