Витягнув десятьох поранених з евакуаційного авто: боєць із Шацька отримав відзнаку від Головнокомандувача

04 Січня 2024, 18:14
Андрій Деркач 4654
Андрій Деркач

Військовослужбовець з Шацька Андрій Деркач в перші дні початку великої війни добровольцем прийшов у військкомат та майже два роки воює на передовій.

Він з перших днів війни, як і багато хто з Шацької громади, одним із перших ломився у двері Шацького територіального центру комплектування та соціальної підтримки (колишні військкомати), аби взяти до рук зброю та піти захищати свою землю від російських окупантів.

У минулому – колишній правоохоронець, згодом – підприємець, а тепер – військовослужбовець 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша – Андрій Деркач побував на найбільш гарячих напрямках, а з нагоди Дня Збройних сил України отримав почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих».

Про військову службу чоловік розповів журналістам Район.Шацьк, коли вдруге з 24 лютого приїхав у довгоочікувану відпустку. Першою, каже, була короткотривала відпустка на похорон побратима з Маневичів Михайла Деркача.

Читайте такожУ Великій Яблуньці попрощались з загиблим захисником Михайлом Деркачем

 

«В його авто було пряме попадання, коли ми йшли на штурм посадки уночі з 21 на 22 серпня, від тіла майже нічого не лишилося. Дуже гірко втрачати побратимів, з якими ти разом спав в окопах, їв, товаришував… А потім витягав його рештки з авто…», – розповідає Андрій Деркач.

Родом чоловік із Камінь-Каширського району, однак доля закинула до озерного Шацька. Тут одружився, працював у відділку поліції, потім – звільнився зі служби та відкрив підприємницьку діяльність.

26 лютого був призваний на військову службу, зарахований до Шацької роти охорони. На початку травня 2022 року військовий потрапив до 24 окремої механізованої бригади, яка на той час тримала оборону поблизу села Попасна на Донеччині.

«Наприкінці квітня один з батальйонів 24 бригади, який тримав оборону Попасної, зазнав втрат. Для того, щоб  далі не пускати ворога, терміново поповнювали його бійцями, які мали елементарні навички поводження зі зброєю. Так я потрапив туди разом із 120 іншими волинянами. Спочатку опинились у Часовому Яру, а за декілька днів були уже на «нульових» позиціях. З того й почались мої бойові будні», – розповідає Андрій.

Пригадує, що в ті місяці водії були на вагу золота, адже часто потрапляли під обстріли. Тож його, як військового, який мав навички водіння, посадили на «Урал», яким доставляв на «нуль» бійців, боєкомплект, забирав бійців на ротацію.

Золоте, Лисичанський нафтопереробний завод, який після початку обстрілів ні на день не припиняв горіти, Верхньокам’янське, Сіверськ, Бахмут – це ті населені пункти, куди безперестанку їздив військовослужбовець, доставляючи необхідне на передові позиції, вивозив звідти не раз поранених бійців та передавав їх на евакуацію медикам. Каже, «медеваки» на «нуль» не пускали, поранених передавали медикам у визначеній точці.

І все це – під обстрілами з ворожих літаків, БМП, БТР, танків, артилерії.

Пригадує боєць і те, як у підвалі лікарні у селищі Гірське потрапили під обстріл ворожого гелікоптера. Потім – перебазувалися на Лисичанський нафтопереробний завод, куди російські війська безперервно запускали по 7-8 танків.

«Він постійно горів, рятувальники туди навіть не намагалися дістатися через безперервні обстріли», – каже Андрій.

Після Лисичанська був Сіверськ, де Андрій травмував ногу. З медчастини – знову участь в обороні Соледару, Бахмута, Попасної, Яковлівки. На цей раз Андрієві дали кермувати джипом, яким він возив операторів дронів на бойові виїзди.

Наприкінці грудня 2022 року Андрія Деркача прикомандирували до Шацької роти охорони, де мав можливість підлікуватися. А вже у травні 2023 року боєць пішов назад на передову у складі  68 єгерської бригади, яка стояла на Вуглегірському напрямку. Штурмували Благодатне, Великі Новосілки, Макарівку, під час яких російські війська обстрілювали українських штурмовиків з усього, що мали: САУ, Градів, потім – дронів. Бійців на штурмові позиції Андрій (на той час уже водій броньовика «MaxxPro») найчастіше вивозили мінними полями, перед тим пустивши попереду спеціальний трал для розміновування.

У липні єгерську бригаду перекидають на Куп'янсько-Лиманський напрямок, де продовжили штурмувати позиції ворога. Там загинув його побратим та однофамілець Михайло Деркач.

«Важко втрачати побратима, з яким ти разом спав в окопі, ділив кусок хліба. Він загинув від прямого попадання боєприпасу в авто, в якому їхав», – розповідає Андрій.  

В ніч з 24 на 25 серпня, коли Андрій вкотре вивозив протитанкістів на позиції, з «нуля» довелось забрати з собою на евакуацію десятьох 300-х бійців. Розповідає, збирали їх по окопах хвилин сорок. Коли ж повертались назад, почався обстріл. І на дорозі перед машиною стався «приліт». 

Авто влетіло у вирву від снаряда, і витягнути його звідти було вже неможливо. Поки чекали БМП, щоб забрав поранених, почався сильний обстріл з мінометів. По рації встиг передати, щоб відводили БМП, інакше буде ймовірність ще більших обстрілів. Андрій та його кулеметник, видавивши лобове скло у своєму броньовику, витягнули у найближчу посадку поранених бійців, розмістили їх по одному під деревами.

«І все це – під постійними обстрілами. Міни одна за одною лягали за метрів десять від нас. Дякувати Богу, нікого з хлопців не зачепило. Коли ми пересвідчились, що хлопці в більш-менш відносній безпеці, стали удвох пробиратися до БМП. Так нас вивезли. Коли приїхали на пункт базування, передали іншій групі точні координати поранених хлопців. Їх усіх одразу успішно евакуювали, всі залишились живими», – розповідає Андрій.

За цей вчинок Андрій Деркач отримав від командування почесну відзнаку «Хрест Воїна-єгеря», а 6 грудня, в День Збройних сил України – і «Хрест Хоробрих» від Головнокомандувача Валерія Залужного, який вручив генерал-полковник Олександр Сирський, командувач Сухопутних військ ЗСУ.

Зараз серед основних завдань Єгерської бригади – збивати «Шахеди». Чимало прилітає «КАБів», які залишають по собі великі руйнування та чималі вирви. Прилітають такі «подарунки» навіть у населені пункти за 40 кілометрів від лінії фронту.

Тримають оборону, укріплюють свої позиції, штурмують позиції окупантів… Щодня, щогодини та щохвилини бійці ризикують своїм життям, аби не пропустити російських окупантів далі на українські території. Найважче, розповідає боєць, не штурмувати позиції ворога, а втримати їх. Звісно, набагато легше це було б робити у повному озброєнні, з технікою, яку постачають західні партнери.

За декілька тижнів, які пробув Андрій Деркач удома у відпустці, відпочивати було майже ніколи. Назад у бригаду повернувся з авто, яке придбали волонтери, запакувавши його найнеобхіднішими речами, в тому числі медикаментами. Каже, будуть у цій війні стояти до останнього, аби лишень ця війна з росією не перейшла у «спадок» дітям. Особливо, зізнається Андрій Деркач, мріє про те, щоб його двоє синів росли уже під мирним небом. Заради них чоловік і пішов воювати.  

Коментар
30/05/2024 Четвер
30.05.2024
29.05.2024