«В зоні проведення ООС складаю життєвий іспит на стійкість» – 22-річна військова з Грабового

Оксані Савчук із села Грабове 22 роки, два з яких вона вже присвятила військовій службі. Після закінчення в 2017 році Шацького лісового коледжу роботи за спеціальністю не знайшла. І тоді вирішила радикально змінити своє життя.

У 2018-у Оксана добровільно прийшла до Шацького військкомату і висловила бажання носити армійські погони.

«Першого разу мені відмовили, сказали, що в військовій справі більше потрібні чоловіки. Натомість запропонували посаду кухаря в зенітно-ракетному полку. А тут уже я відмовилася. Зізнаюся, не моя це спеціальність, не цього я очікувала від військової служби», – розповідає дівчина.

Оксана була наполегливою і не збиралася відступати. У військкоматі її обнадіяли і попросили трохи зачекати: мовляв, полк (ЗРП) тільки починає формуватися, тому найближчим часом йому будуть потрібні різнопрофільні фахівці. І незабаром їй зателефонували і повідомили про посаду радіотелеграфіста. Співбесіда відбулася в Володимирі-Волинському, її проводив особисто начальник штабу. Чи готова йти на війну, чи не відчуває страху, де вчилася, які має здібності – на ці та інші питання дівчина чітко відповіла.

Батьки підтримали доньку в її рішенні, до речі, як свого часу і старшого сина, брата Оксани, котрий служить у прикордонних військах. Невдовзі наша землячка підписала контракт, пройшла курс молодого бійця і навчання за спеціальністю радіотелеграфіста. Зізналася: починати було непросто, бо змінилися звичний уклад життя, коло спілкування, постійними стали великі фізичні навантаження. Оксана навчилася стріляти. Каже, спершу незвично було тримати зброю в руках, а тепер дівчина професійно влучає в ціль, вміло складає і розбирає автомат.

Абсолютно новими стали для жительки Грабового і знання, якими володіє професійний радіотелеграфіст. Теорія радіозв’язку, налаштування штатних засобів, ведення радіообміну, передача, приймання службових радіограм та сигналів – всі ці терміни і поняття з часом ввійшли в щоденний лексикон Оксани Савчук.

Склавши присягу на вірність Україні, військовослужбовиця після навчання поїхала в зону проведення ООС. Вже там, на далекій Луганщині, вона зрозуміла, наскільки важливою є її спеціальність. Радіотелеграфіст дбає про те, щоб українські воїни ніколи не залишалися без зв’язку, щоб могли якісно взаємодіяти на відстані і при будь-яких обставинах. 

«Умови служби і проживання досить хороші. Ми забезпечені всім необхідним і вчасно отримуємо заробітну плату. До речі, в зоні проведення ООС багато жінок-військовослужбовиць. Серед них є старші, а є і зовсім молоді, 18-річні», – каже Оксана.

Не стримуюся і запитую про те, що особливо хвилює: чи не кажуть їй чоловіки, що війна – це не жіноча справа, що дівчатам треба сидіти вдома? Запевняє, що в питанні гендерної рівності все ок. Жодних образ, осуду чи упередженого ставлення з боку командирів і бійців не було. Навпаки, в деяких ситуаціях жінки спрацьовують краще за чоловіків, адже вони морально витриваліші, та й з завданнями на комп’ютері справляються ліпше.

В зоні проведення ООС небезпека повсюди. Оксана працювала в другій лінії оборони, але й туди долинали звуки пострілів, вибухів. В особливо небезпечні моменти всі ховалися в підвалі. На війні страшно, каже військовослужбовиця, це не репортаж по телевізору дивитися. Скрізь бійці зі зброєю, на дорогах – танки… Не всі східняки сприймають українських воїнів як захисників. Коли Оксана Савчук прийшла на прийом до місцевої стоматологині, та накричала на неї, обізвала і звинуватила українців у тому, що на Сході триває війна.

Військова служба стала для мешканки Грабового життєвим іспитом на стійкість. Батько перед поїздкою сказав доньці: якщо прийняла таке важливе рішення, то назад дороги немає, тільки вперед. І вона йшла, долаючи перешкоди. Ні про що не шкодує. Вважає, що все зробила правильно, адже виконуючи таку важливу для країни, яка перебуває в війні, місію, діяла за покликом душі.  

Зараз Оксана вдома, у відпустці. Розповідає, що двічі на рік має можливість приїхати в Грабове і відпочити в колі рідних, допомогти батькам у якійсь роботі, зустрітися з друзями. Попереду у неї ще рік служби. Дівчина не знає, яким він буде. Каже лише, що армія її змінила, дисциплінувала, загартувала, дала неоціненний життєвий досвід. Відтепер вона має свою думку і не боїться її висловлювати, ставить перед собою нові цілі і впевнено дивиться у майбуття.

Мирослава ЦЮП’ЯХ