До Києва  – через «великий пішкодрал» по Шацьких озерах

Закінчення навчального року – радісна мить для учнів та вчителів, а ще – пора пізнавальних екскурсій.

Вони дають можливість відкрити нові горизонти навколишнього світу, а невимушена атмосфера сприяє щирому спілкуванню однокласників між собою та зі своїми наставниками, пише газета «Шацький край».

Ці події здаються дітям великими пригодами, після яких залишаються приємні спогади у пам’яті та на світлинах на все життя. Звісно, аби влаштувати таку поїздку, вчителям доводиться докласти чимало організаторських зусиль та терпіння. А були часи, коли на екскурсію учні мали можливість поїхати, лише пройшовши складні випробування. Виявляється, у 70-80 роках, щоб отримати дозвіл подорожувати великими містами України, обласне керівництво освіти вимагало пройти пішки вісімдесят кілометрів туристичного маршруту учням класу та його керівнику.

Про це я дізналася від колишньої вчительки зарубіжної літератури ОЗ НВК « ЗОШI-IIIcт.-гімназія» смт.Шацьк Алли Климик. Філологиня знайшла авторський неологізм, з гумором назвавши це явище «великим пішкодралом».

3

Який саме період діяли такі вимоги для бажаючих мандрувати, вона не пригадує. Адже коли у 1977 році переїхала на постійне місце проживання до селища та влаштувалася на роботу у Шацьку середню школу, все відбувалося саме так. У похід ходили за розробленим маршрутом, відвідуючи узбережжя озер. Вирушивши з селища Шацьк, прямували до Світязя, пансіонату «Шацькі озера», Пульма, Острів’я, Піщі.

Головною метою походу було отримати потрібний дозвіл і, звичайно, оздоровитися та дізнатися більше про природу озерного краю. У цьому керівники освіти вбачали підготовку до подальших подорожей, мовляв, займайтеся туризмом та їдьте на екскурсію.

2

Охочих подолати таку велику відстань було небагато. Та шестикласники Алли Іванівни,  справжні відчайдухи, першими запропонували їй вирушити у далеку дорогу. Пройдений маршрут у кожному населеному пункті був затверджений на папері печаткою сільської ради. По закінченню подорожі документоване підтвердження вчителька везла до обласного відділу освіти, аби отримати омріяний дозвіл. А у новому навчальному році вже семикласники із неабияким захопленням милувалися визначними місцями  Києва.

Декілька років по тому ці вимоги відмінили і поїхати з учнями на екскурсію, навіть на великі відстані, не складало ніяких труднощів. Вчителі возили дітей до столиці України, Санкт-Петербурга, Бреста та інших міст колишнього СРСР і це для школярів було справжнім пізнавальним святом.

2

 Алла Климик з ностальгією у голосі пригадує роки шкільної практики та із захопленням розповідає про свій туристичний похід:

«Сама дивуюся, як відважилася на такий крок – подорожувати з чималою кількістю дітей у неймовірну спеку, несучи за плечима усе необхідне. За дітьми допомагали наглядати старшокласниці, загоновожаті Людмила Носуліч та Оксана Оліщук, які не менше, ніж молодші школярі, любили турпоходи.

Дорогою діти захоплювалися мальовничими краєвидами та усім, що бачили перед собою, й ставили безліч запитань.Особливо цікавою виявилась інформація про гіацинти, на які натрапили, гуляючи берегом озера Світязь. Виявилося, що це єдине місце в Україні, де вони ростуть у дикій природі.Так ми ділилися знаннями з природничих предметів, зокрема, цікавими розповідями про шацькі озера, в яких мали можливість ще й досхочу накупатися. Старшокласниці пильнували за дисципліною та безпекою поводження на воді.

Про те, у який саме час шацькі школярі прибудуть на територію однієї із сільських рад району, ніхто не повідомляв. Там лише знали, що ми могли з’явитися у будь-який момент. Відмітивши наше перебування, я домовлялася з директором школи про ночівлю у навчальному закладі. Так ми зустрічали світанок у  спортзалі Пульмівської та Острів’янської шкіл.

Втомлені мандрівники солодко спали на матах, як на перинах, не відчуваючи під ними ніяких «горошин». Та деяким невгамовним все ж вистачало сил нанести «боді-арт» зубною пастою тим, що вгомонилися. Класика жанру, нічого не вдієш.

Крокуючи далі,діти дружно наспівували маршові мотивуючі пісні, на зразок, «Гей, музиканти, де ваші ноти? Чекає на вас ще багато роботи…». Усе звичне залишилось далеко позаду, а нове та хвилююче кликало вперед. Представники туристичної групи чесно долали маршрут і навіть не погоджувались на пропозиції водіїв зустрічного автотранспорту хоч трохи під’їхати.

Подорожуючі настільки захопилися, що нестримно бажали піти ще й у напрямку села Кропивники, лісовими болотистими стежками Івана Сусаніна. А я нізащо не погодилася, бо страшенно  хотіла додому, де на мене чекав маленький син».

2

По закінченню розмови я подумки відзначила, що Алла Іванівна була не менш відчайдушною та цілеспрямованою, ніж її вихованці, вирушивши у мандри з групою дітей, завжди охочих до усіляких витівок. Але взаєморозуміння та бажання подорожувати в майбутньому допомогли досягти поставленої мети без усіляких неприємностей. Учні за цей час навчилися самостійно вирішувати життєві труднощі, загартували характер та стали ближчими одне одному і, безперечно, ще більше почали поважати свою класну керівничку та загоновожатих. Здолавши 80 кілометрів відстані, вони зробили великий крок у доросле життя та отримали можливість й надалі пізнавати цей чудовий світ.

Людмила МАКСИМЧУК