Про війну – не з підручників: спогади жителів Шаччини про Другу світову

Спогади, якими колись поділилися зі мною жителі Шаччини, об’єднані однією болючою темою. Їх дитинство не було таким щасливим, як наше, бо припало на роки Другої світової війни.

І хоч дехто з очевидців цього страшного лиха вже давно відійшов у вічність, та їх розповіді назавжди залишаться для нас безцінним історичним матеріалом, пише газета «Шацький край».

Григорій, 1927 року народження, Шацьк:

«Німці були впевнені, що залишаться володарями нашої землі та, зокрема, Шацька. І тому, щоб використати українців, зганяли заготовляти лозу за озером Люцимер, носити землю з Острова на інший бік дороги, тесати шпали для колійки, щоб вагонами вивозити її в Німеччину. Оплата праці була мізерною. Євреїв спочатку не вбивали, і вони теж ходили разом з нами на роботу. Щоб швидко відрізняти їх у натовпі, німці мітили одяг жовтим кругом.

Багато молодих людей переховувались, щоб «хапун» не відправив у Німеччину та не забрав «за дріт». Пам’ятаю, як одного дня під час роботи ми звернули увагу на величезний стовп диму та вогню десь далеко за лісом. Як потім стало відомо, це горіла Вілиця. Така була плата за одного німця, вбитого жителями цього села. Можливо, мало хто знає, що на Шацьк чекала така ж доля. Наші люди, які служили у німців поліцаями, перейшли на бік партизанів та вчинили замах на свого коменданта та інших фашистів. Одного вбили насмерть, а коменданта тяжко поранили. На сигнал про надзвичайну ситуацію у селище з’їхалися карателі. Що могло б статися, страшно й подумати…Та поранений німець вступився за мирне населення, вказавши на винуватців.

Ще пам’ятаю, як при відступі фашистів з селища увірвались партизани і спалили будівлі, що знаходилися в центрі Шацька (тільки в ті часи вони мали інший вигляд та призначення): польський католицький костьол, аптеку, лісництво та підлісництво, де жили його працівники. А німці палили будинки тих сімей, у яких хтось пішов партизанити, вступив до лав Радянської армії, або оселі поліцаїв, які зрадили та приєднались до повстанців».

Михайло 1926 року народження, Шацьк:

«Приблизно в 1944 році, в останній рік панування німецької влади, я,18-річний юнак. разом з іншими примусово ходив за озеро заготовляти лозу. Її в’язали в пучки та готували для німецької переправи. Мені морально було легше від того, що поряд знаходився друг Лаврентій. Це якось підтримувало нас обох. Панувала сувора дисципліна, як в армії. На роботу йшли колоною по 10 чоловік у шість рядів, а за плечима в кожного висіла сокира. Позаду крокувала охорона. До її складу входили чотири німці, а решта – угорці та чехословаки, які розуміли польську мову. Старші серед нас спілкувались з ними.

В певний час нас годували звареною на багатті їжею та навіть дозволяли посидіти біля вогню. Втомлені та виснажені роботою, щоб хоч якось підняти собі настрій, розповідали різну небувальщину, смішні історії, анекдоти. Наглядачі, що розуміли польську, перекладали німцям і вони теж добряче реготали. Під час відпочинку чоловіки курили цигарки, а ми з Лаврентієм цим не балувались взагалі. І неочікувано отримали за це «добру винагороду» – вирубування величезного та густого ведмедника. Це була справжня каторга, бо топорища сокир були дуже короткі.

Колючки впивалися в одяг і тіло та боляче, до крові, ранили руки. При цьому німець сердито, наказовим тоном кричав: «Arbeit, arbeit!». І скільки разів він кричав німецькою «arbeit!», стільки Лаврін українською посилав його що подалі, аж поки хтось не переклав це наглядачеві. Оскаженілий німчура, махаючи гарапою, став доганяти бідолаху, який швидко утікав від нього. Я спокійно стояв на місці, бо вважав себе невинним.

Але німець, не догнавши Лавріна, зігнав усю злість на мені. Це був єдиний випадок у житті, коли я пошкодував, що не курю. Після цієї пригоди ми боялися підійти до вогню і декілька днів були позбавлені єдиного задоволення. Також пам’ятаю незабутнє відчуття  болю від удару німецької гарапи, коли намагався злити плівку від коров’ячого м’яса, яка плавала у баланді. Наглядач же подумав, що я знехтував їхнім обідом.

Незабутнім є образ молодої єврейської дівчини-перекладачки у зеленому пальтечку та білому береті. Вона завжди супроводжувала німців. На той час усіх євреїв вже перестріляли, а перекладачів лишили, щоб використовувати їхні знання у своїх цілях. Коли фашисти почали відступати з селища, то вишикували всіх у колону. Дівчина переклала їхній наказ про закінчення примусових робіт. Всі дуже зраділи, втративши тяму від щастя. Та радість швидко минула, коли за метрів тридцять, на підвищеній місцевості, її розстріляли перед нашими очима. Тіло довго котилося з гори вниз і від цього стало зовсім моторошно. Невже так складно було зберегти їй життя?

Багато часу минуло з тих пір, а забути страшні  воєнні роки так і не вдалося».

Тетяна з Шацька згадує про перебування «за дротом». Про те, як зморені голодом люди копали під проволокою ямки, протягували руки та просили хліба, як мокли під возом у багнюці. Вона також пам’ятає, як люди боялись виходити звідти, коли відчинили браму – плакали та ставали на коліна. Вдома все було спустошене: будинки та хліви, хтось вибрав з бочок мед , а туди накидав курей. Одну жінку, що жила з дитиною під Карасинською горою, німці хотіли зґвалтувати, і вона простоволоса тікала від них через усе село.

Чоловік Тетяни на той час жив у селі Положеве і розповів, що там за німця було відносно спокійно. Людей не зганяли в одне місце, а примушували працювати: ремонтувати дороги, рубати та в’язати лозу. За це «німаки» давали пайку. Пам’ятає ще, як за чиїмось доносом, на світанку, за кілометр від свого дому, був розстріляний секретар сільської ради Павло Янчук.

Читайте також: Корилися нацистам, бо всі хотіли жити – спогади шачанина про життя в окупації

Люся, 1926 року народження:

«В часи війни я працювала в лікарні медсестрою. Приміщення знаходилося на території теперішньої школи. Мене вже відправляли на фронт, навіть видали спеціальний одяг, але мати сховала його і закрила мене в льосі. Отак, по неволі, і стала я «дезертиркою» (сміється). Сестра працювала в німців на кухні та одночасно передавала людям з партизанського загону потрібну інформацію.

Пам’ятаю знущання фашистів та жорстокі розправи над людьми. Свідченням цього є розстріл біля Чорного озера дружини дядька Гната (Гінайло Гнат Васильович був головою сільської ради). Дізнавшись про те, що його мають розстріляти, втік і переховувався цілу зиму у стужку сіна. А замість нього життям поплатилася дружина. Коли повернувся, то мав страшний вигляд: змучений, знесилений, з довгою сивою бородою до п’ят».

В період німецької окупації деякі жителі Шацька переховувались на хуторах, хоч там теж було небезпечно, особливо на тих, що знаходились біля лісу. До людей навідувались то партизани, то німці, а бувало, що й білоруси (бульбаші, як їх називали хуторяни). І вести себе з кожним потрібно було відповідно, щоб не сказати зайвого і не заподіяти собі біди.

Читайте також: Надивившись на радянську дійсність, пішов з компартії: ланцюг спогадів про ветеранів Другої світової

Оксана, 1932 року народження, хутір Матаси:

«Під час війни люди займалися своїми справами: сіяли, жали, молотили, пряли, ткали, тобто забезпечували себе повністю. Певну частку зерна офіційно здавали німцям, а інше добро – представниками ворогуючих сторін. Щоб вистачило собі хліба, то в тісто доводилося домішувати трачовиння з осики. Солі не було ніде, тому використовували її зі шкір домашніх тварин.

Пам’ятаю, як прийшли чи то партизани, чи то німці, та почали різати в хліві свиней, а ми з болем у душі спостерігали через вікно, як на очах пропадає нажите тяжкою працею добро. Опір чинити було даремно. Ще пригадую, як спалили хату бригадира Шкробіка та інших, хто в тій чи іншій мірі був причетний до суспільно-політичного життя села. У нас переховувались люди з Шацька, особливо багато жінок з дітьми. Інколи вони залишали їх, а самі навідувались додому».

Михайло, 1926 року народження :

«На хутір Хороми, де жив з батьками, вночі приходили червоні партизани. Під ранок, з боку Пульма, навідувались білоруські вояки, а вдень – німці. Представники ворогуючих сторін намагалися вивідати в батька, кому він підчиняється, а той не задумуючись випалив: «Я оружию підчиняюсь!», або ще казав: «Яку музику грають, під таку й танцюю».

У Перешпі, звідки родом Василь, 1933 року народження, жилось набагато тяжче у воєнні роки, бо село знаходилося біля густих лісів, де переховувалось безліч партизанів. Через це люди знаходились у постійній небезпеці. Було вже й так, що фашисти мало не спалили ціле село разом з людьми, та що цьому завадило, він вже не може пригадати

Мабуть, не один старожил пам’ятає, як німці повісили дівчину-зв’язківку Єву. Її тіло, на яке було ще й почеплено відповідну табличку (попередження та погрозу для інших), довго висіло серед вулиці, а подругу страченої знайшли мертвою в лісі під дубом.

Одна з жительок Шацька розповіла, як її сім’я переховувалась у батькової сестри в Світязі, на хуторі Верхи (де тепер знаходиться пансіонат «Шацькі озера»). То й дотепер пам’ятає, що члени родини завжди лягала спати з неспокійною душею, бо не знали, кого чекати «в гості». А були хутори, де жили відносно спокійним, розміреним життям, навіть справляли весілля. На гостину різали худобу, гнали самогон та інше.

Шачанці Ганні, 1934 року народження, запам’яталось непогане ставлення німецьких солдат до її сім’ї: «Вони не забирали все підряд, як партизани, бо мали свої запаси, та ще й зважали на велику кількість дітей».

Зоя з Шацька не знає, що відбувалося тут у роки війни, бо разом з іншими односельчанами була відправлена на примусові роботи до Німеччини:

«Везли нас поїздом у товарному вагоні, як худобу. Через нестерпні умови дорога здавалася безкінечною. У місті Юрдінген (десь під кордоном з Нідерландами) я разом з іншими українцями та білорусами працювала електрозварювальницею вагонного заводу. Складну та нехарактерну для жінки професію опановувала в процесі роботи. Мені ніхто не пояснив, що працювати потрібно було в спеціальній захисній масці, і тому одразу відчула погіршення зору. На щоках від ран утворювались нариви. Неймовірно тяжка робота проходила в дві зміни.

Ми мали спеціальний одяг та дерев’яне взуття з металевою пластиною. Годували баландою. Працювала там більше року. У 1945-му, коли почалися активні наступи американських військ, нас пішки, з міста в місто, одні німці передавали іншим, і таким чином гнали назад додому. По дорозі зупинялись у пересильних пунктах – хлівах, які кишіли вошми. Ніхто з місцевих жителів не виніс і шматка хліба, лише, як худобі, ставили ночви з водою. І коли переправлялись через Ельбу, то радянські гучномовці передавали нам вітання і сповіщали про те, що нас чекає Батьківщина. Далі, до Ковеля, супроводжували радянські солдати. А звідти добиралися хто чим міг. Моєму щастю не було меж, коли на порозі рідної домівки обняла своїх рідних».

Людмила МАКСИМЧУК

Читайте також:

 В Шацькому районі залишився всього один учасник бойових дій у Другій світовій війні

В Шацьку подякували ветеранам за подвиг і вшанували пам'ять жертв Другої світової війни.