«Праця для мене – єдина сутність життя» – екскерівник передового колгоспу в Самійличах

З перших років незалежності України колективні господарства поступово почали зникати. Без колгоспу не уявляли свого життя принаймні два покоління українців, адже він забезпечував гарантованим робочим місцем, допомагав збудувати чи придбати житло, хоч водночас і примушував працювати за невелику плату.

Зараз колгоспів майже не залишилося, але є земля і селяни. Люди, які трудяться на землі, здебільшого офіційно не працевлаштовані і рятуються самотужки, незважаючи на гучні програми розвитку села, отримуючи користь із власного господарства та доходів від зданих в оренду земельних паїв. А сільська молодь і люди середнього віку заробляють на життя за кордоном, пише газета «Шацький край».

Колишні голови колгоспів завдяки своїм організаторським здібностям, досвіду та освіті після занепаду колгоспного господарства здебільшого пішли працювати в органи державної влади, викладачами сільськогосподарських вишів, стали депутатами місцевих рад, очільниками політичних партій тощо. І кожен з них живе спогадами про колишню працю, дружню команду і, звичайно ж, жалкує про те, що раніше створене ними сьогодні зникло назавжди.

Михайло Федун 30 років очолював Самійличівське колективне господарство, економіку якого підняв на високий рівень та зробив передовим; працював на посаді заступника голови Шацької райдержадміністрації- начальника управління сільського господарства; головою СВК імені Богдана Хмельницького; очолював районну організацію Народної партії України.

Склалося так, що Михайла Митрофановича доля ще з дитинства пов’язала з колективною працею. Уродженець села Хворостів Любомльського району змалечку зростав без батька, який загинув на війні, тож  змушений був підробляти у місцевому колгоспі. А через певний час очолив учнівську виробничу бригаду, яка вирощувала на великих площах сільськогосподарські культури.

Отримавши освіту зоотехніка, розпочав свою трудову діяльність по цій спеціальності у  Самійличівському колгоспі імені Богдана Хмельницького (на той час Любомльського району), а згодом  зайняв посаду голови, на яку не було претендентів через економічну відсталість господарства.

Три десятки років під його головуванням ознаменували час великих перетворень та здобутків, що втілили в собі будівництво добротних сільськогосподарських приміщень, соціально-культурних об’єктів, гравійних доріг, водогонів; впровадження механізації тяжкої сільськогосподарської праці; проведення меліоративних робіт та інше. Окрім цього, молодий керівник поєднував роботу із заочним навчанням у Житомирському сільськогосподарському інституті.

Про все це він розповідає з особливим захопленням та нотками ностальгії у голосі:

«Минуле завжди приємно згадати, особливо нашу активну команду, яка настирливо працювала в глибокому Поліссі: головних спеціалістів господарства, бригадирів, завідуючих ферм та усіх інших працівників. Ці люди були досвідченими спеціалістами і допомагали мені, 26- річному голові. Шкода, що зроблене колись тепер є неактуальним.

Тепер це важко уявити, але у 60-х роках минулого століття у Самійличах не було електромережі, хорошої дороги і навіть сільської ради. Під клуб та бібліотеку пристосували просту селянську хату. Але колгосп вже був, хоч і відсталий, та з перспективою на майбутній розвиток. Тож можете уявити, скільки титанічної праці вкладено задля розвитку теперішнього Самійличівського старостинського округу.

Особливо незабутньою є радість трударів, яким  механізація полегшила усі виробничі процеси. Люди раділи з того, що не доводилося розтрушувати добрива руками, жати, косити,доїти корів та інше. А техніка обробляла не лише колгоспні лани, а й їх особисті ділянки».

Приблизно у 1985 році Самійличівський колгосп одним із перших на Волині перейняв досвід білоруських колег щодо цілодобового випасання корів та доїння худоби на пасовищах. Завдяки цьому домоглися найбільших показників надоїв молока у районі. На лоні природи навіть проводили робочі зустрічі та семінари.

Незважаючи на щоденні труднощі, керівництво не забувало про молодь і робило усе можливе для того, аби втримати її у селі. Важливим кроком у цьому напрямку було будівництво клубу, на що голову Михайла Федуна та членів його колективу надихнув фільм «Справа була у Пенькові» й інші тогочасні кінострічки. Їх перегляд дав емоційний поштовх, неначе генератор іскру.

Аби після розпаду колгоспів продовжити колись розпочату справу та використати набутий досвід, Михайло Митрофанович став очільником сільськогосподарського виробничого кооперативу імені Богдана Хмельницького. Саме йому, як одному із небагатьох колишніх голів колгоспу, вдалося об’єднати односельчан, власників колгоспних майнових паїв і створити нове господарське товариство.

Селяни були впевнені у вірності його рішучих дій і вдруге погодилися на співпрацю. Завдяки мудрим рішенням та діям досвідченого керівника вдалося зберегти колгоспні приміщення шляхом продажу їх у користування кооперативу та розділенню коштів між власниками. Тож колишнє спільне майно не розібрали на цеглини, як у інших сільських господарствах, а зберегли на користь людям.

«Я більшу частину свого життя віддав на благо колгоспу і завжди вірив, що результат моєї праці залишиться у спадок нащадкам. Тому й вирішив спробувати зберегти те, що можна було зберегти. Так, за підтримки самійличівської громади, розпочав  об’єднання селян у велике господарство – сільськогосподарський виробничий кооператив. І ми дійсно успішно працювали десяток років, вирощуючи зернові та технічні культури; розводили велику рогату худобу молочних порід», – розповідає про останній період трудової діяльності керівник господарства.

Михайло Федун вже півроку перебуває на заслуженому відпочинку і разом з дружиною Вірою чудово проводить час у великому родинному колі, а улюбленою справою життя продовжує займатися у власному господарстві. Це і є єдиним хобі. Адже він народився та виріс у сільському середовищі, де праця була і є дотепер єдиною сутністю життя – не лише матеріальною, а й духовною.

Цьогоріч, 15 квітня, Михайло Митрофанович відзначив ювілейну дату свого життя – 75-річчя від дня народження. З нагоди славної дати зичу цій хорошій людині та натхненному трудівнику міцного здоров’я, сімейного щастя, достатку та поваги від людей, які повсякчас, я впевнена, цінуватимуть його здобутки.

Людмила МАКСИМЧУК