«Він з честю виконав свій обов’язок» –​​​​​​​ дружина ліквідатора аварії на ЧАЕС зі Світязя опублікувала спогади чоловіка

26 Квітня 2020, 10:25
Микола Шнур ліквідовував аварію на ЧАЕС у 1987 році 4656
Микола Шнур ліквідовував аварію на ЧАЕС у 1987 році

Микола Шнур зі Світязя був одним з багаточисельної армії ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній станції. У 1986-1987 роках таких, як він, тисячами привозили в зону відчуження для дезактивації території АЕС та місцевості, що прилягає до неї.

Відмовитися від поїздки у Чорнобиль було неможливо: хоч і виглядало все як добровільна справа, насправді ж – обов’язкове до виконання. Микола Артемович, який мав професію електрика, пробув на ЧАЕС два місяці: з 4 жовтня по 7 грудня 1987 року. «Не дай Бог нікому бачити те, що я бачив», – так коротко, через багато років після вибуху, розповідав він дружині Галині, пише газета «Новий погляд+».

Народився Микола Шнур у селі Гупали Любомльського району. Здобув професію електрика в професійному училищі Торчина. Після служби в армії працював за спеціальністю в механізованій колоні, об’їздив усю область. Коли приїхав на постійну роботу в пансіонат «Шацькі озера», створив сім’ю і осів у Світязі.

1
Микола Шнур з дружиною Галиною
Микола Шнур з дружиною Галиною

 

Пані Галині важко дається розповідь про чоловіка: на очах з’являються сльози, в горлі – клубок…Тому до розмови часто долучається, підтримуючи маму, донька Катя, нині третьокурсниця Тернопільського університету. Вона теж багато знає про перебування тата у Чорнобилі: з розмов з ним, із його щоденника.

«Хороший господар, найкращий чоловік і батько, добра і чуйна людина… На роботі його поважали, люди, в будинки яких проводив електрику, називали Миколу професіоналом. Виконував усе якісно і ніколи не завищував ціни. Дуже любив нашу Катю – свою єдину дитину, яка народилася, коли йому було 47 років», – продовжує пані Галина.

3
Щаслива сім'я
Щаслива сім'я

 

Чорнобиль дався взнаки: хвороби забрали в ліквідатора аварії здоров’я. А минулого року, 30 липня, Микола Шнур відійшов у вічність…

До 34-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС дружина і донька вирішили опублікувати його спогади про перебування в Чорнобилі, описані на восьми сторінках звичайного зошита.

«На пам'ять про чоловіка, який з честю виконав свій обов’язок  і для прийдешніх поколінь, котрим ці подробиці допоможуть скласти цілісну і правдиву картину про найстрашнішу катастрофу в історії людства», – пояснює дружина.

Подаємо спогади без змін.

«Моя подорож у Чорнобильську зону розпочалася з проходження медогляду в районній лікарні. Наступного дня мене та інших земляків відвезли автомобілями в м. Луцьк. Звідси автобусами і відправили в м. Біла Церква. Там переодягнули у військову форму, посадили в автомобілі, криті брезентом, і повезли в Чорнобильську зону. Частина, куди нас привезли, розташовувалася біля асфальтованої дороги. Намети, в яких ми жили, стояли посеред поля. Правда, по інший бік дороги ріс сосновий ліс.

Під час першої поїздки до ЧАЕС мене вразили села,  покинуті людьми і зарослі бур’янами. Щоразу, як їхали на станцію, ми одягали на обличчя марлеву пов’язку, а як прибували на місце – ще одну. Потім знімали свою форму і вішали її в металеві шафки. В другій кімнаті ми одягали іншу форму, прорезинену. Після роботи обов’язково милися в душі, знову переодягалися і їхали в частину. Перед кожною поїздкою на станцію нам видавали дозиметри, з допомогою яких, після роботи, вимірювали і записували  дозу отриманого радіаційного опромінення.

3

 

Кожного разу на станції ми виконували іншу роботу. Доводилося знімати на території метровий шар грунту, а на його місце насипати щебінь. В приміщенні третього блоку – відбивати зубилами фарбу на підлозі. Через кожні пів години нам давали 15-хвилинний відпочинок. В цей час ту саму роботу виконувала інша група. Потім дозиметристи перевіряли рівень забрудненості підлоги. В місцях, де він був вищим за норму, роботу починали спочатку, де ні – мили хімреагентами.

На території станції дозволялося перебувати  не більше трьох годин. Якщо ж робітник отримував радіації понад норму, то наступного дня він на роботу не виходив. До речі, при великій дозі опромінення люди відчували головний біль і першіння у горлі.

На станції нам забороняли їсти. Тільки в спеціальному приміщенні можна було випити мінеральної води, але в жодному разі не передавати недопиту рідину іншій людині. Вода була в скляних пляшках, її видавали безкоштовно.

Восени 1987 року ми готували до запуску в експлуатацію (після ремонту) третій енергоблок. А коли там завершили роботи, то отримали завдання на четвертому. Він був відгороджений від інших колючим дротом. Входити на цю територію дозволяли тільки з провідником, який добре орієнтувався на місці. Сама будівля була багатоповерхова і дуже довга – понад 100 м. Приміщення четвертого реактора на той час вже закрили бетонними плитами.

Особливо мене вразив щит управління реактором. Це була велика кімната, одна із стін щита – півкругла. На ній багато різнокольорових індикаторних ламп, перемикачів, моніторів. В інших кімнатах стояли електрощити, від яких ішли електрокабелі на пульт управління реактором.

З цього приміщення ми виносили різне сміття, яке лежало ще з часів вибуху. А потім почали працювати на самому реакторі. Це було кругле приміщення зі стінами метрової товщини. Під його стелею нам потрібно було поставити датчики, які показують стан реактора всередині. Для цього зробили дерев’яний місток від однієї стіни до іншої і почали обшивати його свинцевими плитами товщиною 3-5 мм, розмір кожної – 40 на 50 см. В реактор могла заходити тільки одна людина і перебувати там хвилину-півтори. Всі інші чекали своєї черги в укритті. Хто один раз побував всередині реактора, більше туди не заходив – там була страшна радіація. Уявіть собі, яка кількість людей повинна була виконувати цю роботу!

Дуже гнітюче враження справило місто Прип’ять: мертве, безлюдне, по периметру обгороджене колючим дротом. Щодня по дорозі на станцію ми проїжджали повз великий дачний масив. А одного разу побачили, як його – з будинками, деревами – загортають у землю, у величезні рови. Потім рівняють і посипають білим, як сніг, порошком…»

З кожним роком все більше героїв-ліквідаторів відходить у вічність. Ставши на боротьбу з невидимим ворогом, вони віддали найдорожче – власне здоров’я і життя. І зробили це свідомо: заради майбутнього своїх дітей і цілого людства.

Мирослава ЦЮП’ЯХ  

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024