Воїн із Шацька вірить в українську армію і в перемогу
-
-
>
-
>
-
>
2938
Воїни, які боронять нашу Україну від рашистської навали впродовж багатьох років, зазвичай мовчазні або небагатослівні. Демонструючи на полі бою надлюдську силу, міць та відвагу, в мирному житті вони розповідають про війну короткими фразами: «Все добре», «не страшно», «живий», «переможемо». Не називають локацій, де розташовуються їхні військові підрозділи, а про щоденну жорстку боротьбу з агресором говорять як про звичну справу.
Серед таких – захисник України Віталій Дзядук із смт Шацьк (урочище Венське). Зовсім юним, 21-річним, у 2018-у він підписав контракт на військову службу і вирушив на схід країни боронити її кордони – пише газета «Новий погляд+».
«Тоді була зовсім не така війна, як зараз. Було легше. Битви на постійних фронтах, кордони яких практично не змінюються… Менші втрати… Пам’ятаю період, коли нам взагалі забороняли давати відсіч ворогу», – пригадує свій перший бойовий досвід воїн Віталій.
Відслуживши три роки у війську, в січні 2021-го він звільнився зі служби. Попереду був рік життя під мирним небом Волині, рік спокою, планів на майбутнє. Все змінилося після 24 лютого, коли тривожного ранку українцям сповістили про те, що росія розпочала проти нашої держави війну. Віталій до цього дня не вірив у те, що сталося. Думав, що бойові дії продовжуватимуться на донецькому і луганському напрямках, що й надалі триватиме позиційна війна на виснаження. Та коли небезпека нависла не лише над Донбасом, а й над рештою території України, коли в мирні міста й села полетіли смертоносні російські ракети, Віталій Дзядук у перші дні війни прийшов до військкомату.
«Зразу охороняв державний кордон України з білоруссю, потім боронив Київщину. А далі нас відправили в саме горнило війни», – розповідає Віталій, за звичкою не називаючи місця дислокації свого військового підрозділу.
Вибухи, обстріли, атаки, рух ворожої техніки, авіації і, що найстрашніше, втрати серед бойових побратимів – це вже була далеко не та війна, що в 2018-у. Віталій освоїв декілька військових спеціальностей, зокрема гранатометника та оператора-навідника БМП. З усією люттю гнав ворога з нашої землі.
«Чи було мені страшно? Ні, не було», – лаконічно відповів воїн.
День 3 червня став для Віталія Дзядука переломним – під час бою він отримав поранення від міни. Важка травма ноги вимагала довготривалого лікування та реабілітації в різних містах України. Спершу на нозі був апарат Ілізарова, зараз поставили пластину. Потрібно розробляти ногу, заново вчитися ходити.
«Хоч я вже не на передовій, та вірю в нашу армію і в те, що ми переможемо!», – каже боєць.
Зичу Віталію швидкого одужання, повернення до повноцінного життя і …великого щастя та безмежної любові! Адже він готується до однієї з найважливіших і найприємніших подій у житті!
