Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Не мовчати, боротись і покладатися на час, – здається, споконвічне завдання українців, а їхня вікопомна робота –  відроджувати віками втоптувані приблудами в багно культуру і традиції.
Не мовчати, боротись і покладатися на час, – здається, споконвічне завдання українців, а їхня вікопомна робота –  відроджувати віками втоптувані приблудами в багно культуру і традиції.

Споконвічна робота українців –  відроджувати віками втоптувані приблудами в багно культуру і традиції. БЛОГ

12:15 24.03.2020
807

Київ став іншим і водночас залишився таким, яким ти знав його дотепер. На залізничному вокзалі, як завжди, велелюдно.

Нескінченний потік пасажирів і безупинне оголошення приїзду і відправлення потягів. У вокзальному кіоску з сувенірами, книгами і пресою відбулися зміни: на чорному тлі виразно проступають слова «Дивувати», «Подорожувати», «Кохати», «Дарувати», «Читати», а на вертикальних панелях із краєвидами столиці – вислови Ліни Костенко «Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом», «...Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня»; Івана Франка «Книги – морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить».

Від шуму і суєти хочеться сховатися, відвертаєшся до вікна, спираючись на залізні труби перегородки (напевно, для того, щоб ніхто не притулявся близько до скла чи раптом не подумав, що можна сісти на підвіконня) – і тут мимоволі стаєш свідком чиїхось зустрічей і прощань, особистих моментів, оприлюднених на широкий загал. Вільних місць на дерев’яних стільцях, як часто буває, немає, і не хочеться. І от ти ідеш на зустріч із Києвом, не на зустріч для вирішення якихось справ, коли треба якнайшвидше зануритися в метро і виринути з нього вже в іншому місці чи скористатися громадським транспортом, а на зустріч віч-на-віч, коли вихоплюєш поглядом такі знайомі речі та явища і несподівано вбачаєш у них щось нове.

Столиця неминуче відбиває те, що відбувається в цілій державі. Дехто вже підскочив від обурення: прирівняли столицю до цілої держави, поїдьте на периферію, там доріг нема і т.д. Ідеться не про те, що домовлено називати словом інфраструктура, а про особливий дух, який має кожен населений пункт, про те, чи резонує атмосфера цього населеного пункту з внутрішнім станом того, хто його відвідує, а можливо, навіть зі станом цілого народу.

Про історію і сучасність, архітектуру можна говорити довго, але дух чітко проглядає в деталях. Скептики, як завжди, скажуть: «Про який там дух говорите. Бетон, асфальт, скло, дерево, пісок, ґрунт – усе, як і скрізь». Про той дух, який визначає напрям розвитку, про той дух, який асоціюється з волею як свободою і поштовхом до дій, про дух історії, наступність поколінь...

Здається, що Київ став більш викличним, еклектичним у деталях, і ще більш контрастним, ніж був дотепер. Виходиш із широких дверей на привокзальну площу і раптом відчуття, неначе згори на тебе навалюється яскраво-червона вивіска російською «Вареничная «Катюша»». Чому назву місця, де можна скуштувати українську національну страву, написано російською, і чому це чи не перше, чим зустрічає при виході з приміщення вокзалу столиця України? Якими мотивами керувалися ті, хто так зробив? Чому не пестлива форма імені Катруся?

Ці питання залишаються риторичними.

...На одному фасаді будинку поряд три вивіски: «Українська спілка в’язнів-жертв нацизму», «Українська спілка фотохудожників», «ShowRoom. Меховые изделия (Шубы, жилетки, парки, полушубки, пальта)».

Багато знайомих спогадів і відчуттів і багато таких несподіваних емоцій, до яких ти ніколи не готовий. Той же запах хвойних і вологості біля ботанічного саду ім. академіка О.Фоміна, той же бульвар Тараса Шевченка і дорога до Хрещатика. На Майдані Незалежності, здається, стало менше метушні й розваг. Вгору по Інститутській рідко хто ходить сам, по двоє і більше людей. Говорять мало і неголосно, більше мовчать і розмовляють одне з одним очима.

Якою незмірно довгою здається ця вуличка на фото і відео... Багато хрестів, фото, квітів, лампадок... Хочеться зупинятися коло кожного дерева. Біля каплички – портрет біля портрета Небесної сотні, і кожен вдивляється в тебе уважно й запитально, немов живий. Влітку тут так багато польових квітів, зібраних у тугі невеличкі букетики.

І раптом з пам’яті виринає спогад майже десятирічної давнини: Хрещатик, обідня пора, багато людей, всі кудись поспішають, ідуть, біжать, їдять на ходу, гучно сміються, розмовляють між собою і по мобільному, і серед усього цього хаосу людської метушні на пекучому сонці у ситцевому платті і хустці просто на тротуарі на маленькому стільчику сидить бабуся, а перед нею у посудині з водою такі ж польові волошки, дбайливо зібрані в кілька букетів...

Населені пункти стають іншими настільки, наскільки їм дозволяють стати іншими люди, і, напевно, настільки, наскільки іншими стають самі люди.

Здається, зовсім випадково до твоїх рук потрапляє фотопутівник-подорож колишнім союзом. І зразу цікавість: як же описано Київ у ньому? Все традиційно в дусі соціалістичного реалізму з тим, що ніяк не відпустить московію і донині, бо згадано про Богдана Хмельницького і Переяславську раду вже традиційно у спотвореному історичному тлумаченні: «Послє долґіх лєт винуждєнного разобщєнія вновь параднілісь украінскій і русскій народи», а Богдан Хмельницький «сиґрал нєоценімую роль в асвабадітєльнай барьбє українскава народа протів іназємних захватчікав і вассаєдінєніі Украіни с Расієй».

Книга 1989 року видання, а готувалася до друку, певно, не один рік великим колективом авторів під багаторазовим мікроскопічним оком тодішньої цензури. Риторика московії від того часу та і від раніших часів залишається константою: маніпуляції з вирваними з контексту історичними фактами.«Історикам» московії навіть і не снилося, що дату закінчення національно-визвольної боротьби хотіли змінити деякі науковці з 1654 на 1657, тому що ця боротьба, чи, точніше було б сказати, саме той етап боротьби закінчився тільки зі смертю Богдана Хмельницького.

Історія не має умовного способу і зворотного відліку часу, як і людське життя. Жоден із нас не був достеменно в таких умовах, як був гетьман, але, ймовірно, він обирав менше на той час, із його точки зору, зло. І хтозна, як би повернула історія тоді, коли він робив цей доленосний для нього самого і для України вибір. Та хіба тільки для України? Історія і час жорстко вчать цілий світ, повторюючи час від часу погано засвоєні уроки. Але люди наступають знову й знову на ті самі граблі, і, зламавши один реманент, шукають інший.

Україна толерантна настільки, що цю толерантність нерідко тлумачать як сентиментальність, поблажливість, слабкодухість. Скільки років українців ментально труїли «маросєйками», «мєнтами», «вулицями розбитих ліхтарів», «бригадами» та іншими «високохудожніми шедеврами».

Пригадується, як ще років 10 тому на випускних і весіллях на Волині деякі музиканти, звісно, з живою музикою могли заграти «Мурку» чи про «Атєстат в краві, па бакам канвой, а мєня вєзут пад сірєни вой, і тєпєрь там ждут друз’я новиє, а прєдмєти там уґаловниє...».

Ця культура маргінесу тоді подавалася як щось безвинне, навіть модне чи не для того, щоб на виборах хтось спокусився на це і прокоментував власне голосування тим, що, мовляв, нічого страшного, і президент країни може бути зеком.

Є певні межі в поняттях, коли за цими межами, де щось подається як невинна забавка, приховано рафінований цинізм і майбутню трагедію. І коли сьогодні багато хто з нас чує від знайомих і незнайомих людей фрази «сталіна на них немає!», «як заповідав дідусь ленін», «чим було погано при януковичу?!», хочеться просто мовчати, бо доводити щось комусь у наш час і переконувати в протилежному дуже важко, краще просто робити свою справу або й декілька, пам’ятаючи про те, що кожен набиває власні ґулі, бо гіркий досвід це теж досвід.

Поки кожен із нас не замислиться і не відчує внутрішню відразу до того, що ментально чужорідне, на приміських і міжміських маршрутах Волині буде грати шансон, пісні про тещу, «па вєчєрам сто ґрам і па утрам сто ґрам, патом єщо раз па сто ґрам», «і маскви суєта, русскіх зім халада», «налівай, налівай па рускай радной».

Кожна людина проходить власний шлях внутрішнього становлення. Тому не дивно, що в одній і тій самій маршрутці після пісень про горілку і расєю із динаміків раптом якось зненацька зазвучав жіночий голос: «Просто знай: я пишаюсь тобою, захиснице України, ти лікуєш живою водою, підіймаючи з руїни...».

Пригадується, як під час одної з поїздок дідусь суворим безапеляційним тоном попросив молодого водія вимкнути російську музику в маршрутному таксі. Прохання було виконане миттєво. Все-таки пошана до старших людей ще не на останніх місцях у системі цінностей сучасної молоді.

Спротив, часом і радикальний, частини народу є поштовхом для зрушень у переоцінці тими, хто ще не усвідомив категоричну неприйнятність певних явищ. За цим усвідомленням приходить прозріння, переоцінка, прийняття. Не мовчати, боротись і покладатися на час, – здається, споконвічне завдання українців, а їхня вікопомна робота – відроджувати віками втоптувані приблудами в багно культуру і традиції. Як тут не згадати вислів І.Канта: «Закон, що живе в нас, називається совістю. Совість є, власне, застосуванням наших вчинків до цього закону».

У книзі Е.Сміта «Національна ідентичність» зазначено, що «зміни культурної ідентичності пов’язані зі ступенем травматичної дії зовнішніх причин, що порушують головні особливості елементів культури, які створюють чуття неперервності, спільну пам’ять та уявлення про колективну долю... Типовими подіями, що породжують глибокі зміни в культурному змісті такої ідентичності, є війни й завоювання, вигнання і поневолення, доплив іммігрантів та релігійне навернення».

І ці зміни влучно, стисло і містко прозирають у творчості, мистецтві, їх описують у художніх творах, малюють, ліплять, про них знімають кіно, ставлять вистави... Е.Нойманн зауважив ще одну важливу рису митців: «Веління часу діє в художнику (у загальному розумінні митцеві – авт.), навіть якщо він цього не хоче або цього веління не відчуває, або ж не розуміє його істинного значення. У цьому розумінні він схожий з провидцем, пророком, містиком».

Не дивно, що й роман П.Загребельного «Тисячолітній Миколай» містить велику кількість і пророцтв, і аналізу минулого, хоч і в художній формі, які у сьогоденні читаєш з іншим відчуттям, коли тебе просто втискає в крісло (спинку дивана, стільчика, або якщо читаєш стоячи, то зразу хочеться сісти), відчувши, що справжній письменник, як і будь-який митець, завжди резонує з духом того народу, з якого він сам походить.

У розділі роману під назвою «Вік ХVІІ. Введення друге. Козак» фактично кожне речення можна цитувати як коментар до сучасної політичної, культурної, суспільної ситуації в Україні і цілому світі: «Москва засвоїла у Візантії двоєрушність (тут одразу вдивляєшся в надруковані літери і здається, що мало би бути слово двоєдушність, проте перевіряєш за кількома текстами різних років видання, та скрізь, очевидно, невипадково слово одне й те саме – авт.) і віроломство, коли навіть князі вбивають рідних братів, виколюють один одному очі, цілують хрест і, одвернувшись, ламають клятву, коли не виконуються ніякі угоди, коли слово бреше, коли письмо бреше, коли вчинки брешуть, і це викликає повсюдну ненависть, а тоді бреше навіть мовчанка, і тоді народжується розпач.

Та ось до візантійського віроломства додалася монгольська дріб’язковість і жорстокість східних деспотів, і ця страшна мішанина облудної пишноти і убогої орди, це змагання бундючності Ромейської імперії і диких засад Азії витворили царство, де панує тупа байдужість до святості приречень, до правди почуттів, до справедливих вчинків, де супроти живого життя виставляється жупел символу, а людська мисль і людина сама знищується в мертвій букві».

Великі гравці світової політичної арени, як це прийнято казати (хоча арена є тільки в давньоримському або сучасному цирку, та чомусь саме це слово було обране для переносного вживання в цьому сталому виразі), бояться московії, хоч вони цього і не визнають, інакше чому їхня поведінка нагадує приказку «Поганий мир краще, ніж хороша сварка». Правда час від часу відкриває очі і їм, та ніхто не хоче брати на себе відповідальність бути ймовірним призвідником шалу самодурства світового масштабу.

Спогади і враження так несподівано виринають із пам’яті... А сьогодні весь світ вкотре проходить випробування на мужність, чесність, терпіння, віру, витривалість і дає відповідь на запитання, що таке людяність. Іншої Землі у людства немає. Людство (поки що) вже не летить на Марс, щоб довести, що там можна жити.

Запитання такі: як довго, у яких штучно створених умовах, у якому супергерметичному одязі чи капсулі для кожної людини і з якою саме кількістю балонів з киснем? Бо, бачте, і на Марсі, і на інших планетах відомої людству рідної Сонячної системи науковці віднайшли гіпотетичні основи для життя – воду, наприклад, чи іншу речовину в одному з відомих нам з фізики трьох станів.

А чи не свідчить цей факт про те, що все те, що відоме людству у Всесвіті, має єдине першоджерело. То тільки здається, що віра не спирається на логіку. Хто і коли придумав, що офіційна наука відділена від поняття Бога і релігії загалом?

Чому ж науковці усього світу визнають багато не підтверджених науково фактів? Ще нещодавно науковці NASA спостерігали радіосигнал із Всесвіту за неуявні в людському розумінні 1,5 мільярда світлових років від Землі, який міг дістатися нашої планети тільки за 16 днів. Вчені не пояснили джерело цього сигналу, але вони оприлюднили цю інформацію, спираючись на певні припущення, деякі з яких вони самі ж і спростували. Навіть Альберт Ейнштейн визнавав існування у Всесвіті якоїсь вищої сили, яку він називав Вищим розумом.

Наука зі своїм матеріалізмом, схоже, поступово переходить на новий етап власного розвитку в уявленнях про світ і його явища, які так вперто намагається пояснити доказово. Те, що називають поняттям синергія з її точками біфуркації та іншими, на перший погляд, такими складними для розуміння поняттями, «ефект метелика» це не просто сухі теоретичні виклади науковців. У сучасному глобальному контексті чомусь на думку спадає тільки вислів Антуана де Сент-Екзюпері: «У людського життя немає ціни, але ми завжди чинимо так, ніби існує ще щось більш цінне».

Іванка ВОЛИНЯНКА

загрузка...
Коментарі

Історичка Алла

15:28 24.03.2020

Споконвічна робота українців – на пана!?
А редакція за публікації статей, які розпалюють ворожнечу, хоче у суді інтелектом блиснути?

До істерички Алли Г

17:36 24.03.2020

Як же виглядав житель українського міста 100 і більше років тому(якщо це був справжній українець)?

Той самий

20:13 24.03.2020

Дуже глибоко і в саму точку. І від усвідомлення цього стає сумно.

Найкращий українізатор

21:15 24.03.2020

Лазар Мойсейович Каганович.
120 років тому у Києві та містах півдня і сходу, які зараз в Україні, по українськи не говорили! А тепер тамтешні учні виграють олімпіади з мови!

5 квітня
Вчора
03.04.2020
02.04.2020
01.04.2020
31.03.2020