Любов до України і віра в Бога допомогли пережити репресії і позбутися тавра «ворог народу»​​​​​​​

Більшість людей приходять до церкви у зрілому віці, коли від пережитих труднощів та випробувань починають відкриватися життєві істини. Приємно бачити в ній і молодь, яка вже навчається  жити згідно із заповідями Божими, церковними правилами та канонами.

З радістю йдуть до церкви й ті, хто у радянські атеїстичні часи потай хрестили дітей та освячували великодню паску. Пройшовши нелегкий життєвий шлях, дідусі й бабусі на власному досвіді пересвідчилися, як важко жити без віри у Бога, тому тепер намагаються прищепити її своїм онукам та правнукам. Рано чи пізно кожна людина усвідомлює значимість віри в Бога і це цілком природно – пише газета «Шацький край».

Для шачанки Марії Вільнер відвідування каплиці святої мучениці Тетяни ПЦУ, що у селищі Шацьк, – більше ніж просто заспокоєння душі. Вона українка та патріотка своєї держави, тож плекає любов до рідної мови та української молитви.

2

Марія Вільнер

Усвідомити значимість національної релігії у сім’ї Марії та Володимира Вільнерів допомогла його мама Наталія Костик. Її, уродженку Львівщини, доля завела до Шацька, де вона прожила більшу частину свого життя. Страшні біди, які жінка пережила за часів своєї молодості, не змусили її зневіритися у силі молитви та втратити любов до України: ні несправедливі звинувачення у зраді Батьківщині, ні тавро «ворог народу», ні перебування у камері слідчого ізолятора, ні примусове виселення до Казахстану. Вона впродовж всього життя несла Божу іскру у своєму серці, яку засвітила у сім’ях двох синів – Володимира та Олександра.

4

Люди, що безневинно зазнали подібних страждань, із відомих причин, намагалися про них нікому не розповідати. Тільки через десятки років, коли Україна стала незалежною, деякі наважувалися поділитися болючими спогадами. Тому більшість шачан, колег та знайомих  жінки мало що знали про її поневіряння та життя у постійному страху. А тепер, коли мова заходить про щирих віруючих українців, патріотів своєї держави, то пані Марія з гордістю розповідає життєву історію нині покійної свекрухи.

Наталія Костик народилася в 1927 році у селі Бунів, що на Львівщині у багатодітній сім’ї. ЇЇ мама утримувала велике господарство та виховувала семеро дітей, а батько їздив на роботу до Чехії та Словаччини. Вона навчала шанувати Бога та жити, дотримуючись Божих заповідей.

Страшні воєнні роки – це не всі випробування, що випали на їх тяжку долю. Вересень1949-го приніс ще одну біду. Батька, нібито за підтримку підпільників, а заодно і майже усіх членів сім’ї, звинуватили у зраді Батьківщині та вивезли до Казахстану. А сім’я просто ділилася хлібом з тими, хто стукав у двері, бо інакше не могла вчинити.

2

Попередньо перебуваючи під слідством, Наталія відчайдушно плакала від горя та молилася. Тоді лише в молитві шукала ту надприродну силу, яка б її захистила, допомогла, визволила.

Через певний час сім’я Костиків повернулася з Казахстану до України, окрім Наталії. Дівчина вийшла заміж за німця з українським корінням, Петра Вільнера. З ним народила та виховувала двох синів. Чоловік працював директором школи, а жінка зайнялася шиттям, яке ще колись освоїла самотужки. Оскільки сім’я жила у сільській місцевості та мала чимале господарство, Петро наймав робітницю, аби дружина встигала шити речі на замовлення.

Коли підросли діти, у подружжя з’явилися проблеми у відносинах. Незлагоджене життя з чоловіком та туга за рідною землею підштовхнули жінку до розлучення йповернення до рідного Бунева.

За порадою сестри, Ганни Василівни Костик, яка проживала у Шацьку та викладала історію у лісовому технікумі, син Володимир вступив до цього навчального закладу. Сюди, на постійне місце проживанняприїхала і Наталія Василівна. Та зосталася з сином, який згодом створив сім’ю. Вона влаштувалася на роботу у Шацький промкомбінат, де працювала швачкою до пенсійного віку. Жінка майстерно шила будь-які речі: постільну білизну, покривала, пухові ковдри, жіночі та чоловічі костюми, верхній одяг та багато іншого. За це розмірене спокійне життя в родинному колі вона повсякчас дякувала Богу.

2

«У радянські часи, коли з нас викорінювали все боже та святе і не було у селищі жодної церкви, з нами поряд була Наталія Василівна, людина, яка носила Бога у серці та повсякчас молилася у своїй кімнаті перед іконами, привезеними з Казахстану. Це був подарунок польки,переселенки, відірваної від свого коріння. На той час вони  хіба що стояли на покуті у хатах старих людей. Кожної неділі вона молилася, слухаючи службу з Ватикану, що линула на хвилях радіоприймача.

А вже коли у Шацьку відбудували церкву, Наталія Василівна ходила на службу, як на свято, заздалегідь готуючи святковий одяг, який обов’язково повинен був ще й гармонувати по кольору. Вона першою навчила нас і наших синів, Ігоря та Ярослава, промовляти молитву «Отче наш...» – ділиться спогадами Марія Вільнер.

Ще більше розбудила патріотизм пані Наталії поїздка у 1990 році до Канади. У місті Ошава провінції Онтаріо проживала й проживає дотепер її найстарша сестра Марія. Вона, на відміну від усіх членів сім’ї Костиків, пройшла інші випробування долі: примусові роботи у Німеччині. Згодом там одружилася з українцем Стахом і  опинилася в пошуках кращого життя в Канаді. Для всіх членів її сім’їшачанка привезла  колоритні вироби ручної роботи, серед яких були вишиті сорочки, рушники, скатертини та два портрети Тараса Шевченка. Усе це творила заздалегідь разом із невісткою Марією.

Наталія Василівна мала змогу провести достатньо часу не лише з рідними, а й зі своїми земляками. Вона побувала в багатьох містах, зокрема, у Торонто. Її вразило те, що канадські поселення рясніли назвами українського походження і було багато національних музеїв, етнокультурних центрів, виставкових залів, навчальних закладів, пам’яток культури та багато іншого. На згадку про побачене залишилось фото жінки біля підніжжя пам’ятника Лесі Українки та Володимира Великого.

Після приїзду додому пані Наталія емоційно ділилася враженнями від побаченого, а особливо про відвідини української церкви. Адже про те, що до Бога можна звертатися рідною мовою у нашому селищі та майже у всій Україні, ніхто й гадки не мав. А національне вбрання та вишиванки, окрім святкового настрою, викликали почуття гордості за наших людей, які не загубилися серед багатоетнічного суспільства й повсякчас намагалися зберегти у своєму середовищі національну самобутність: рідну мову, звичаї, культурні, мистецькі та побутові традиції.

2

Тож, як тільки у Шацьку з’явилося приміщення, де правили службу представники УПЦ КП, жінка не роздумуючи почала ходити туди на службу разом з іншими шачанами й не зважала на образливу назву «розкольники». Згодом за нею пішли туди її діти та онуки.

Серед подарунків, привезених із Канади, був значок-тризуб, який там українці з гордістю носили на грудях. Особливо він приваблював онуків. Маленький Ярослав навіть почепив його на комір бабусиного плаща і та носила його, незважаючи на деякі осудливі відгуки.

На підставі статті І Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» громадянка Костик Наталія Василівна була реабілітована.

Тоді, у складні 90-ті, мало б хто високо оцінив чітку національну позицію Наталії Костик, підтримав та зрозумів жінку, яка багато вистраждала за любов до рідної землі. Шачани в той час лише робили перші кроки на шляху до незалежності та, на відміну від жителів Львівщини, не були такими національно вмотивованими.

Незалежність нашої держави вже давно стала реальністю. Україна має свій герб, прапор, гімн і державну мову та, врешті-решт, власну національну церкву. Однак боротьба за всі ці цінності, а відтак і за державу, поки що триває.

Людмила МАКСИМЧУК