У вчительки початкових класів із Шацька любов до школи – на все життя

06 Жовтня 2022, 09:40
Ніна Верешко зі своїми учнями 3123
Ніна Верешко зі своїми учнями

Перша вчителька… Пройшло майже чотири десятки років, відколи вона повела мене в 1-Б Шацької школи. Старе приміщення, яке нині вже не функціонує, масивні дерев’яні парти з відкидними кришками, Ленін над дошкою – все це зринає з глибин пам’яті в невиразно сірих відтінках. 

Життєствердним і яскравим є лише образ вчительки – Ніни Верешко. Тієї, що навчила каліграфічно виводити на папері букви і цифри, яка прищепила любов до книги і на власному прикладі показала, що таке доброта, людяність, толерантність – пише газета «Новий погляд+».

В неї сонячна  усмішка, особливий блиск в очах і видиме тепло, що йде з самого серця. Майже для 9 випусків учнів початкових класів Шацької школи, тобто декількох сотень шачан, Ніна Григорівна стала мудрою наставницею, ідеалом, кумиром, провідницею в світ знань. Матері рік за роком довіряли їй своїх маленьких діток, а вона робила з них упевнених, комунікабельних, вихованих школярів з пристойним рівнем знань. 

«Школа – це моє життя, учні – це мої діти», – каже Ніна Верешко. В її голосі – і радісні, і сумні нотки. Улюблена робота обдарувала її визнанням, авторитетністю, вдячністю дітей і їхніх батьків, підняла до висот педагогічного успіху. А от прощатися зі школою довелося зі сльозами в очах. Бо надто рано пішла з її стін, хоча мала ще силу й натхнення засівати освітянську ниву й збирати на ній щедрі урожаї…

Мала батьківщина Ніни Григорівни – село Сухоносівка Полтавської області.  Те, що вона родом з центральної України, можна зрозуміти з перших фраз спілкування: вчителька мяко, мелодійно, на полтавський манер, вимовляє слова. Виростала в багатодітній сімї, разом з сестрою і братом.

 

«Після війни всі жили дуже бідно, діти приходили в школу босими, бо не мали, в що взутися. Взимку я бігла на навчання в гумових чоботях… Коли фотографували, чіпляла собі банти з бинта… Ручку для писання виготовляли з гілки бузини, вставляючи в неї перо… Чорнило – з ягід бузини… Будучи третьокласницею, ледь вижила після запалення легень – тоді через хворобу я пропустила цілу чверть навчання в школі. Моя перша вчителька Марія Мусіївна приходила до мене, цікавилася самопочуттям, бо була дуже доброю, – пригадує вчителька фрагменти зі свого шкільного дитинства».

Таких наставників, як Марія Мусіївна, справжніх, інтелігентних, високоосвічених, було на старті життя Ніни Григорівни багато. Хотіла бути схожою на них, тому й обрала для себе вчительську професію. Мріяла про фізико-математичний факультет Полтавського педінституту, але не склалося. Вступила до педучилища в місті Лохвиця, після закінчення якого вже молодою фахівчинею поїхала на роботу у Волинську область, а саме на Маневиччину. Село Прилісне стало досить значимим у її біографії, бо там здобула перший вчительський досвід, там же познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою. Теплі спогади залишилися про те, як її везли перший раз у Прилісне трактором, про маленьких школярів, перевірку зошитів при гасовій лампі, танці в клубі під гармошку, сільську церкву, яку вчителям забороняли відвідувати; виставу за твором «Наймичка» Тараса Шевченка, яку вона з колегами ставили на всіх сценах району. Там же Ніні Григорівні вдалося здійснити і свою мрію про вищу освіту – вона вступила до Луцького педінституту на педагогічний факультет.

53 роки тому, 1969-у, Ніна Верешко разом з чоловіком приїхала до Шацька на постійне проживання. Як це сталося? В селищі на той час мешкала її сестра – Ганна Шитюк. Під час чергових гостин у рідні Миколі Карповичу запропонували переїхати до Шацька, пообіцявши йому роботу. Подружжя Верешків, довго не думаючи, зважилося на переїзд.

 

«У Шацьку народилася моя перша донька Ірина. Спочатку я працювала в групі продовженого дня Шацької школи. А в 1973-1974 навчальному році мені вже дали третій клас, бо попередниця Надія Чеснокова пішла на роботу в інтернат. Було нелегко, бо в 1973-у я народила свою другу доньку Любу. Ми отримали квартиру в селищі і почали облаштовувати своє сімейне гніздо», – пригадує Ніна Григорівна.

Початкова школа тоді розміщувалася в старих приміщеннях (зараз там Шацький БДЮТ). Робота з учнями вимагала дуже багато часу, бо навчальне навантаження становило 24 години в тиждень. Після уроків учителька не йшла додому, а залишалася в школі, щоб перевірити зошити і підготуватися до наступних занять. Ніна Григорівна знала, що вдома все добре: чоловік завжди підтримає, діти – під наглядом няні, тому працювала з натхненням.

Про кожного свого учня і ученицю (а це 9 випусків, майже 300 осіб!) вчителька розповідає з любовю.  Їхні імена вона записала в спеціальному зошиті. В цих списках на декілька сторінок – представники цілих поколінь шацьких родин. Ніна Григорівна знає, де хто працює, з ким одружений, як склалася доля. А ще зберігає дитячі зошити, аркуші з малюнками. Є й фотоальбоми з чорно-білими і кольоровими світлинами, на яких учні з батьками стоять біля селищного обеліска Слави, незмінної в ті часи локації для першовересневих фотосесій; де увічнено перші «ленінські» уроки, прийом у жовтенята і піонери, масові вуличні мітинги і демонстрації тощо.

«Батьки приводили в 1 клас маленьких діток, деякі з них боялися залишатися в школі без мами, не вміли комунікувати, не знали, що таке дисципліна і правила поведінки в колективі. Тому до кожного потрібно було знайти свій підхід. Один хлопчик в моєму класі постійно плакав, бо хотів до мами. Дівчинка довгий час читала вірші, які я задавала вчити напамять, мені на вухо – пошепки, бо боялася це робити вголос. Попри різні ситуації, я ніколи не сварила учнів, хіба злегка, коли побються чи вибіжать на вулицю без верхнього одягу», – розповідає вчителька.

Впродовж 30 років навчала діток Шацької школи грамоти й математики, основ художньої творчості, прищеплювала любов до спорту, організовувала дитячі свята, проводила екскурсії, радісно зустрічала першачків і проводжала до великої школи п’ятикласників, будувала плани… І от це насичене шкільне життя раптово обірвалося в 1999 році, коли Ніну Григорівну у віці 55 років відповідно до змін у законодавстві змусили піти на заслужений відпочинок. Не дали допрацювати, випустити клас. Було – і в один момент не стало…

«Коли мої дітки йшли 1 вересня в школу повз мій будинок, я дивилася на них і плакала. Ввечері приходила пора перевіряти зошити, а зошитів немає… Я тоді переписала всього телефонного довідника. Цю трагедію допоміг мені пережити Костянтин Чесноков, який раніше був директором Шацької школи, а на той час очолював організацію ветеранів Шацького району. Він запропонував мені стати секретарем організації. Впродовж 10 років я відвідувала всі ветеранські заходи і писала протоколи. Ця робота на громадських засадах буквально врятувала мене. Досі вдячна Костянтину Петровичу, толерантній, порядній людині і мудрому керівнику, за все добро, яке він для мене зробив», – розчулено розповідає Ніна Верешко.

Життя продовжувалося. Як одну з найактивніших та ініціативних мешканок Шацька Ніну Григорівну в 2006 році обрали депутаткою селищної ради. В 2011-у вона очолила Шацьку районну організацію інвалідів. Активну громадську діячку багаторазово нагороджували грамотами районного й обласного рівнів. Вона раділа успіхам своїх двох доньок Ірини та Любові, тішилася, коли ті створювали власні сім’ї і народжували для неї внучат. Сьогодні в щасливої бабусі – четверо внуків і один правнук.

 

Попри труднощі і непоправні життєві втрати (в 1978 році подружжя потрапило в страшну аварію, після якої чоловік Ніни Григорівни отримав інвалідність, а декілька років тому він відійшов у вічність), шанована в Шацькій громаді вчителька намагається брати від життя все, що воно їй дає. Як і раніше, вона багато читає як художніх книг, так і періодики, любить декламувати поезію і старовинні тексти бабусиних молитв, відвідує богослужіння і просить в Бога здоров’я для рідних і перемоги для України. 

Вона підтримує тісний зв'язок з колегами з Прилісного і досі безмежно любить своїх учнів, а вони – її: вітають з усіма святами, навіть телефонують з-за кордону!  При зустрічі з ними Ніна Григорівна готова кожного обійняти, до кожного прихилити небо… Бо, зізнається, школа її досі не відпускає. 

Бо школа – це життя. 

Любов до школи – це назавжди. 

 

Коментар
Код блоку:
04/12/2022 Неділя
04.12.2022
03.12.2022