Війна, сирітське дитинство і щасливий шлюб: спогади шачанки про маму

Зазвичай, ми не вміємо цінувати те, що маємо, і завжди чимось незадоволені, не розуміючи, що таке справжня біда. Зовсім інше світосприйняття мають люди, що пережили війну, а також їх рідні та близькі, що ділять з ними пережите лихо. Їх розуміння щастя досить просте: тепла хата під мирним небом, на столі хліб, а поряд – рідні, живі та здорові. А все решта – як Бог дасть. І хоч багато десятиліть минуло після закінчення Другої світової війни, та спогади, неначе уламки снарядів, нагадують вічним болем у серцях мільйонів людей.

Своїми розповідями про тяжке сирітське дитинство мами, Наталії Василівни Новосад, поділилася жителька селища Шацьк Людмила Оніщенко – пише газета «Шацький край».

Найріднішої людини давно немає поряд, та забути про складні випробування, що випали на її долю за часів Другої світової війни, неможливо.

«Мама народилася 1932-го року у Шацьку та разом з молодшим братом Петром зростала у сім’ї заможних сільських трударів Василя та Марії Терет. Її батько, який багато та тяжко працював, не був обмеженим селянином. У ньому вже тоді горіли іскри патріотизму та любові до рідної землі. Він знав грамоту, цікавився історією та політикою і разом з бабусею грав у виставах на сцені сільського клубу. Саме участь у п’єсі «Наталка Полтавка» та симпатія до головних героїв надихнули творчу пару назвати своїх дітей Наталею та Петром.

Коли розпочалася Друга світова війна, мій дід Василь, ризикуючи життям та благополуччям своєї родини, активно допомагав партизанам. (Про Василя Терету згадує у документальній книзі «Гнівний князь Багон» її автор Святослав Бородулін). І як би обережно не поводився, про його таємну справу дізналися німецькі поліцаї. Лише після війни стало відомо, що їм про все доповів не хто інший, як чоловік дідової сестри Федір, що був солтисом (старостою) у селі.

4

Незадовго після цього усю мамину сім’ю та її дідуся з бабусею карателі розстріляли разом з великою кількістю євреїв. Моїй бабусі тоді було лише 25 років (У Шацьку на місці розстрілу встановлено пам’ятник по вулиці Гагаріна). А мама в цей час разом із хресною збирала у лісі чорниці й таким чином залишилася живою. Правда, коли поверталася у село та почула від людей цю страшну звістку, ще  ніч просиділа під мостом, безвтішно ридаючи та боячись повертатися назад.

Коли ж дісталася рідного дому, то мало не оторопіла з горя: кімната пустувала, бо люди повиносили все майно, знаючи, що господарі вже ніколи сюди не повернуться. А його було чимало!

Тож у десятирічному віці мама  зосталася одна-однісінька та росла отак сиротою, хоч й поміж добрих, та все одно чужих людей. Вона ще довго боялася поліцаїв, які шастали по хатах,  та ховалася від них на піч.

3

Склалося так, що дядько Федір залишився єдиним близьким для мами і, за невідомих дотепер обставин, разом з сім’єю перейшов жити у будинок її батьків. Мама, втомлена поневіряннями та потребуючи опіки, теж повернулася до рідної оселі. Та коли б вона знала, що знаходиться під одним дахом зі зрадником, то, мабуть, втікла би у світ. Отак і жили вони, доки дядько не збудував свій будинок та не оселився у ньому, а мама вже стала дорослою дівчиною й могла сама собі давати раду», – із сумом розповідає про трагічну історію родини Людмила Яківна.

Згодом, після війни, Федора засудили за зраду землякам та відібрали житло. Він відбував покарання довгих двадцять п’ять років. Страшна правда про цього чоловіка вдруге завдала дівчині нестерпного болю, такого, який відчула, коли втратила рідних.

Та життя продовжувалося, й Наталя, яка з дитинства звикла дбати сама про себе, так само впевнено долала усі життєві труднощі. Після закінчення школи їздила на роботу до Маріуполя, а згодом пішла працювати у дитячий садок, щоб забезпечити навчання у торговельному виші.

Так само, як її батьки, займалася художньою самодіяльністю: організовувала усілякі заходи, грала на сцені, співала в місцевому хорі.У вільний від роботи час шила, вишивала гладдю, гаптувала. Шкода, що батькам не судилося побачити доньку дорослою, адже вона виросла справжнісінькою Наталкою Полтавкою, «красивою, розумною, моторною і для всякого діла дотепною».

Світлою сторінкою у її житті стала зустріч з Яковом Новосадом. Це сталося тоді, коли Наталія вже працювала за спеціальністю в одному з магазинів Шацька, а хлопця направили з рідного Хотишіва (Камінь-Каширський район) рентгенологом у Шацьку лікарню. Молодята побралися та зажили щасливо, виховуючи доньок Людмилу та Галину.

4

Вона вже не була самотньою, як колись, а мала хорошу дружну сім’ю. Отак би жити й жити до глибокої старості. Та,  на жаль, жінка померла від складної невиліковної хвороби на 52-му році життя.

Наталія Новосад залишилася в пам’яті рідних, друзів та знайомих як добра, чуйна, привітна та весела жінка, яка впевнено йшла по життю і ніколи не скаржилася на тяжку долю.

Вшановуючи пам’ять рідних, Людмила Оніщенко так, як і її покійна мама, носить квіти на могилу розстріляних євреїв, де також загинули її рідні.

5

5

3

2

3

4

3

3

3

4

Людмила МАКСИМЧУК