«Я досі пам’ятаю запах дитинства» - 95-річна мешканка Кропивників

Життєва стежина кожної людини – це прекрасне дитинство, далі – роки молодості, сповнені найпрекраснішого почуття – кохання; літа зрілості, що несуть оптимізм, надію, віру, та поважний період величезного досвіду й мудрості.

Чи не найбільше кожна громада пишається своїми довгожителями. Однією з таких є мешканка села Кропивники Євдокія Олександрівна Борсук, котра 19 серпня відзначила 95-річний ювілей – пише газета «Новий погляд+». 

До улюбленої матусі, бабусі та прабабусі на свято приїхали рідні. На сільському обійсті зібралися діти, внуки та правнуки з Шацька, Луцька, бо лише біля Євдокії Олександрівни, у дружньому сімейному колі, відчувають себе по-справжньому щасливими.

Її життя не було легким. Народилася далекого 1927 року поблизу Шацька, в урочищі Кописть. На той час на хуторі налічувалося до десятка хат, серед яких – і родини Євдокії Олександрівни. Вона була другою з п’ятьох дітей – найстаршої Мані, молодших Секліти та Федора, найменшої Ганни.

– Сьогодні в живих залишились тільки наша мама та тітка Анна, – розповідає донька Євдокії Олександрівни – Олександра Панасівна. – Але мої дві тітки та дядько також прожили довге життя та відійшли у засвіти в поважному віці. Думаю, що хутірське життя, де сама природа надавала сили та здоров’я людям, загартовувало та «програмувало» на довголіття.

До війни родина жила на хуторі, де чоловік працював у лісі, а дружина та діти допомагали йому в цьому. Непростим був воєнний час, коли робили набіги то «бульбашці», то «червоні»…

Після війни на весіллі молодшої сестри Євдокія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Панасом Борсуком. Дівчина та хлопець одразу сподобалися одне одному, тож невдовзі велика родина гуляла ще на одному весіллі. Молоде подружжя переїхало жити в село Кропивники, звідки родом був Панас. Збудували хатину, стали працювати: Євдокія – у лісі, її чоловік – у магазині продавцем. Згодом молода сім’я поповнилася трьома дітьми: доньками Олександрою та Марією, сином Валерієм.

На той час село Кропивники було багатим на молоді сім’ї, котрим завше знаходилася робота то на вузькоколійці, яку збудували для вивозу лісу на будівництво шахт на Донбасі, то в місцевому колгоспі. Коли ж у сусідній Вілиці відкрили пекарню, Євдокія перейшла працювати туди.

– Я й досі пам’ятаю запах дитинства – той запашний рум’яний хліб, що приносила додому мама, – каже Олександра Панасівна.

А вже потім, коли у Шацьку відкрилася центральна пекарня, а у Вілиці закрили, жінка пішла працювати у колгосп ланковою, де й трудилася до самого виходу на заслужений відпочинок. Робота там була важкою: з ранку мусила бігти в поле, де сіяла, сапала, полола, рвала та стелила льон, беручи у підмогу своїх дітей. Ранок жінки завше розпочинався однаково: порання по господарству, а далі – робота в колгоспі до самого вечора, а там – знову своє господарство. Бо ж і тримали, як і всі в селі, корову, свині, птицю, обробляли чималий город.

Батько сімейства на той час спочатку працював головою Прип’ятського сільського споживчого товариства, а потім – експедитором у Шацькому районному споживчому товаристві. Родина була дуже шанованою не тільки у своєму селі, а й сусідніх, адже лише Євдокія Олександрівна мала понад десять похресників, і не тільки у Кропивниках.

– Ми повиростали, пішли вчитися, – розповідає донька Олександра. – Я з сестрою обрали педагогічну стежину, брат – військову. Але завжди, при найменшій нагоді, летіли в село до батьків. На жаль, 24 роки тому не стало нашого тата, мама дуже важко переживала його втрату, бо ж прожила з ним душа в душу більше 50 років.

Секрет довголіття Євдокії Олександрівни – у щирій та добрій душі, у любові до природи, у вірі та оптимізмі. Вона з дитинства звикла вмиватися холодною водою, босоніж ходити по сирій землі й ніколи не знала, що таке застуда чи віруси.

Тепер же діти облаштували сільську батьківську хату усіма зручностями, провели воду. Біля ошатного будинку – немов у квітниковій оранжереї: з ранньої весни до пізньої осені дивують різними барвами квіти та радують око берегині роду – Євдокії Олександрівни. Внуки ж просто її лагідно кличуть «бабуся Дуня».

Сама ж ювілярка пишається своїми дітьми, внуками та правнуками, дякує їм за турботу, а Богу за те, що вділив їй стільки років життя. Щохвилини переживає та молиться за здоров’я усієї родини, а особливо – двох внуків, котрі знаходяться на передовій, бо ж обидва – кадрові військові, як і батько Валерій.

Сьогодні Євдокія Олександрівна тішиться найбільшим своїм багатством – шістьма внуками та дев’ятьма правнуками, радіє життю та мріє зібрати за святковим столом усю родину, але вже – на сторіччя!