«В селищі знайшла спокій і роботу, але мрію повернутися в рідне Запоріжжя» – вимушена переселенка з Шацька

18 Серпня 2022, 09:45
Вимушена переселенка з Запоріжжя Ольга Токарь 2874
Вимушена переселенка з Запоріжжя Ольга Токарь

…Вона доробляє в комп’ютері нагальну справу і просить мене почекати.  В ту ж мить до неї приходять колеги з численними запитаннями. Одночасно декілька разів дзвонить її мобільний: з одними абонентами спілкується, іншим обіцяє зателефонувати пізніше. Відтак дивиться на мене з усмішкою і розводить руками: «І так впродовж цілого дня!». Зрештою, настає тиша, і ми розпочинаємо нашу розмову – із знайомства.

Це Ольга Токарь, бухгалтерка Шацького КП «Добробут», мешканка Запоріжжя, на сьогодні – вимушена переселенка – пише газета «Новий погляд+»

На підприємстві працює четвертий місяць, та за цей час показала себе професіоналом своєї справи, завоювала авторитет серед керівництва, колег і стала повністю «своєю».

Тут, в краю Шацьких озер, Ольга знайшла прихисток від війни. До речі, нашу місцевість вибрала невипадково: якось восени вона гостювала тут у родичів, які в 2014-у втекли сюди від війни, і збирала гриби в наших лісах…

До подробиць пам’ятає перший день вторгнення росії в Україну. 24 лютого о 4:40 Запоріжжя прокинулося від звуків вибухів.

– Віталіку, що це? – запитала в чоловіка.

– Олю, нічого хорошого…– почула у відповідь.

Над містом уже летіли ракети, над аеропортом і полігоном здіймався чорний дим. Доньки, які схопилися з ліжок у момент «прильоту», почули, як задрижали вікна, і дуже злякалися. Того дня Ольга не вийшла на роботу, залишившись з дітьми. А незабаром сім’я переїхала у більш безпечне місце – до знайомих на правий берег міста, бо розуміла: якщо під час обстрілів знищать мости, то їм не врятуватися. Певний час жили там, щодня по 5-6 годин проводили в підвалі. Рішення виїхати з небезпечного регіону прийняли тоді, коли росіяни захопили Енергодар.

З перших днів війни їх кликала до Світязя родина, яка приїхала туди зі сходу України в буремному 2014-у і залишилася там жити. На їхнє запрошення на Волинь перебралися Ольга і її сестра з сім’ями, а через деякий час і батьки. Останні зразу не хотіли покидати рідну домівку і впродовж двох тижнів жили під обстрілами. Але коли в хаті вибило вибухами шибки, коли не стало світла, води і газу, теж зважилися на переїзд.

«Тепер ми всі разом. Правда, мій чоловік змушений був повернутися в Запоріжжя, де працює і волонтерить, допомагаючи ЗСУ. А я з доньками переїхала зі Світязя в Шацьк, де винаймаю квартиру», – розповідає Ольга.

Коли їй запропонували роботу в КП «Добробут», відразу погодилася. Зізналася, що зразу було досить важко, бо має і другу роботу – працює дистанційно в одній з запорізьких інвестиційних фірм. Але з усім справляється. Каже, їхній невеликий, але дружній колектив наполегливо трудиться задля того, щоб Шацьке комунальне підприємство, яке зараз переживає не найкращі часи, стало на ноги і повноцінно запрацювало.

Доньки Ольги, яким 11 і 15 років, дистанційно закінчили навчальний рік в загальноосвітній і музичній школах. Як тільки в мами з’являється вільна хвилина, всі разом їдуть велосипедами до родичів у Світязь, в ліс по ягоди або до озера – купатися.

«Не велосипедами, а роверами! – сміючись, сама себе виправляє Ольга. – Це волинське слово вже ввійшло в мій лексикон».

Їй подобається наша природа, наші люди. Правда, місцеві інколи запитували в неї, чи справді на півдні України думають, що на заході живуть бандерівці, які їдять немовлят. На що Ольга відповідала, що навіть в думках такого не було. Вона з чоловіком багато подорожує Україною, були в різних регіонах, люблять Закарпаття, Волинь, знають, що скрізь живуть чудові люди. Шацький край подружжя відкрило для себе декілька років тому – приїхали в Світязь на запрошення родичів.

«Ми легкі на підйом, тому вирішили – і поїхали! Саме була осінь, йшли дощі, і ми впродовж тижня ходили в ліс по гриби. Любимо цю справу, тому отримали від поїздки величезне задоволення», – пригадує Ольга.

Вона вдячна родині і всій Шацькій громаді за теплий прийом, гарне ставлення і допомогу. Сім’я приїхала з Запоріжжя буквально з однією сумкою, без великих заощаджень. Спершу Ольга часто навідувалася в центр надання гуманітарної допомоги, де отримувала продукти, засоби гігієни, одяг. Після того, як влаштувалася на роботу, стала впевненіше дивитися в завтрашній день.

І вона, і доньки сумують за рідним Запоріжжям. Слідкують за новинами і надіються, що завдяки ЗСУ  у місті ось-ось стане спокійніше, і вони повернуться додому: в свій дім, в свою школу, зустрінуться з друзями, колегами, порадіють мирному небу, не затьмареному димом від вибухів.

Коментар
Код блоку:
02/02/2023 Середа
01.02.2023