Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Прадід Данило у німецькому полоні. 1918 рік (перший справа у другому ряду)
Прадід Данило у німецькому полоні. 1918 рік (перший справа у другому ряду)

Любов, війна і мирна праця: історії предків шачанина, який досліджує свій родовід

15:30 11.02.2020
1695

У більшості країн світу дослідження свого роду є популярним трендом. Там архівні документи оцифровують та розміщують на онлайн ресурсах, а в Україні їх доводиться шукати по архівах серед сотні та тисячі паперів, на що затрачаються роки та чималі кошти.

А все через те, що нам «поталанило» бути спадкоємцями радянської тоталітарної системи, яка знищувала будь-які сімейні та культурні цінності. Тому сьогодні багато хто не знає і не пам'ятає ні імен своїх прадідів та прабабусь, ні того, як вони жили та ким були. Чимало складних періодів нашої історії також позначилися на родовідних деревах сімей України – пише газета «Шацький край».

Нагадаємо, читачі вже мали змогу познайомитися з шачанином Геннадієм Дзядуком, який із великим ентузіазмом взявся відтворювати родинне дерево своєї сім’ї.

Читайте також: Шачанин дослідив свій родовід до восьмого покоління

Коли зустрічаєш таких людей та спостерігаєш за роботою створення родинного дерева, розумієш – про це треба говорити та популяризувати. Сподіваюся, що багато хто з читачів також загорівся бажанням дізнатися більше про свій родовід та знайшов підказку, на що саме слід спиратися та з яких джерел розпочинати пошуки. Запевняю вас, чим далі піде справа та чим більше дізнаєтеся про своє глибоке «коріння», то отримаєте неймовірне емоційне та духовне збагачення. Дороговказом у ваших пошуках також можуть стати сайти famslysearch.orgтаpra.in.ua (база жителів України 1650-1920 рр. народження).

Пан Геннадій розповів багато цікавого про своїх рідних, більшість з яких не бачив й у вічі, але дізнався про них від батьків та дідусів з бабусями, а також архівних джерел. Це історії про життя простих добрих селян, трударів своєї рідної землі, наділених усілякими слабкими та сильними рисами, властивими людській натурі. Люди, які як і мільйони інших, пережили багато складних історичних подій минувшини.

Попередники Геннадія Адамовича по батьковій лінії – це, в основному, заможні селяни, які жили у селі Самійличі.

Прапрадід Андрій був мужнім, сильним та доволі серйозним чоловіком. Окрім того, що столярував, ще й був затятим мисливцем. Здібність до столярного ремесла успадкував правнук Адам (батько Геннадія). Про нього на згадку залишилась рушниця-шомпулівка (яку, на жаль, не вдалося зберегти до сьогодні) та коров’ячий ріг-порохівниця, який носив на поясі під час полювання.


Прадіда Данила знали у селі як заможного господаря, який найбільше любив бджільництво і всю душу вкладав у цю справу. Після його смерті ще довго на обійсті красувався ряд струнких лип, посаджених ним для підгодовування бджіл.

Прадід був дуже спокійним та розважливим і жив, ніби слідував латинському афоризму«Festinalente» ( поспішай повільно). Якось на прохання дружини відкинути з двору сніг відповів: «Хто його туди поклав, той хай і забере» і протоптував вузьку стежку своїми чобітьми. Мудрий чоловік не розтрачував своєї фізичної енергії на пусті, несуттєві справи, а займався, як то кажуть, тим, чим Бог велів.

Під час Першої світової війни, у 1915 році, Данило пішов на фронт. Під час одного з Брусиловських наступів, поблизу Карпат, 25- річний чоловік потрапив до німецького полону (місто Хамельн), де перебував близько шести років.


Життя в бараках було нестерпним, але полонені солдати мали можливість навчатись грамоті у офіцерів. Незабаром, разом з іншими чоловіками, потрапив на сільськогосподарські роботи до bauern (фермера), який виявився хорошою людиною. Хоч і тяжко працював у нього, та мав доволі пристойні умови життя, непогано харчувався, поступово вивчав німецьку мову.

Данило не міг не відзначити, що рівень життя німців навіть у ті часи разюче відрізнявся від нашого.


В кінці робочого дня господар відпускав молодих чоловіків на зустрічі до друзів-земляків та дівчат. Високого статечного Данила уподобала німкеня Августіна, яка «сохла» за чоловіком та писала листи, називаючи його her Daniel. Вона прохала його залишитися, протиставляючи післявоєнну розруху та голод, що панувалт на його батьківщині, добротному життю.

На зворотньому боці однієї з листівок опісля вітальних слів німкеня писала: «Я отримала твоє фото та рада з цього приводу. Справи мої йдуть добре. Мене засмучує лише те, що ти все ж таки поїдеш додому і сюди вже не захочеш повернутися».

А хіба міг він забути рідне село та свою родину? Тож, як тільки почався обмін полоненими у 1921 році, Данило нарешті дістався України, яка на той час вже була під владою Польщі.

Потрохи життя увійшло у звичне русло. Його молода дружина завагітніла і згодом народила дитину. Та страшне лихо стало на заваді сімейного життя: вони обоє померли після тяжких пологів.


Не раз виринали у пам’яті спогади про німкеню та її прохання залишитися з нею… Хто ж міг наперед знати, як повернеться доля? Горю не зарадиш, жити та господарювати потрібно було далі. Тож згодом Данило одружився з молодою дівчиною Параскою, яка потерпала від злиднів на одному із світязьких хуторів та прожив з нею щасливо до кінця своїх днів. Маючи навики освіти та досвід, перейнятий від німецьких господарів, був старостою у селі.

Геннадій пам’ятає прадіда, а особливо один яскравий момент, пов’язаний з ним.

«Він прийшов на похорони свого сина Трохима та дав мені, своєму п’ятирічному правнукові, гостинець – маленький кошичок, сплетений власноруч з тонкої лози, у якому лежало два яблука. І не просто віддав його в руки, а обрізав з них шкірку ножем-морковником й турботливо нагодував мене маленькими скибками фруктів.

Цей кошичок до сих пір зберігається в нашій сім’ї, і молодший син Лук’ян в ранньому дитинстві збирав у нього свої перші гриби. Коли син досягне повноліття, то отримає у спадок ще й шкіряний ремінь, пряжка якого виготовлена із срібляків. Його подарували прадіду Данилу у день повноліття його батьки», – розповідає чоловік.


Трохим, як і його батько Данило, теж пройшов тернистими шляхами війни, тільки Другої світової. Він отримав поранення під час атаки на польське місто Дембіца. Роздроблене коліно лівої ноги, в якому залишилися уламки кулі та власної кістки, ще багато років мучило, не даючи спокійно жити та господарювати. У семидесятих роках ногу все-таки довелося ампутувати.

Він мав «золоті» руки, якими творив прекрасні речі та збільшу бондарював й чоботарював. Усе, за що брався, дбайливо доводив до пуття.


Пан Геннадій добре знає, від кого та які здібності дісталися йому у спадок. Він вправно володіє тими ж ремеслами й так само досконало доводить будь-яку справу до кінця, а також любить полювати. Із його маленьких розповідей складається велика історія роду, яку можна переповідати безкінечно. Окрім спогадів про нелегкі життєві перипетії дідуся Трохима та прадіда Данила чоловік знає ще багато історій про далеких нащадків, які неодноразово звучатимуть з вуст продовжувачів роду.


На жаль, в нашій країні триває війна, і знову, як колись, гинуть люди та засихають гілки на чиїхось родовідних деревах, не даючи більше молодих пагонів. Тож нехай настане кінець цьому лиху і ні що не завадить родинним деревам українського роду рости розлогими та міцніти: ні війна, ні голод, ні страшні хвороби, ні стихійні лиха.

Людмила МАКСИМЧУК

Коментарі
Загрузка...
26 листопада
Сьогодні
Вчора
24.11.2020
23.11.2020
22.11.2020
21.11.2020