Шачанин закрив власний бізнес, аби піти захищати Україну
-
-
>
-
>
-
>
4438
Таких як він – десятки тисяч на всю Україну. Мужніх, витривалих, сильних, готових будь-якої хвилини стати на захист свого краю та держави, бо патріотизм для них – не просто порожній звук чи слово, яким можна прикритися у «потрібний» момент. Вони, звичайні українські чоловіки, котрі у перші хвилі мобілізації навесні 2014 року без жодних вагань пішли служити до війська, у перші дні війни зрозуміли справжню суть слів «мир», «патріот», «незалежна держава».
Це спонукає ближче придивитися до тих бійців, котрі протягом п’яти років захищають та метр за метром відвойовують територію України у російського агрессора.
Уродженець села Підманове, а нині заступник військового комісара з територіальної оборони Шацького райвійськкомату Валентин Борух у 2014 році був серед тих, кого мобілізували ще у першу хвилю. Тоді він, після закінчення навчання у Рівненському національному університеті водного господарства за спеціальністю еколог, започаткував у Луцьку доволі успішну власний торговельний бізнес, відкривши продуктовий магазин. Проте про розвиток та розширення бізнесу довелося забути та через два місяці після мобілізації навіть довелося закрити магазин, адже передати управління справою не було кому: батьки жили у Підманові, у брата – свої клопоти…
«У 2014 році отримав повістку в першу хвилю мобілізації. Не ховався та одразу прибув у військовий комісаріат. Лікарська комісія, яка сиділа у кабінеті за столами, розставленими буквою «П», одразу, навіть толком не оглянувши та передаючи з рук у руки медичну картку, винесла свій вердикт «придатний до служби», - пригадує у розмові Валентин.
Потрапив служити у тоді ще 51 ОМБР командиром розвідвзводу. Перший місяць були на полігоні, потім ще місяць – у зоні Чорнобильської АЕС на охороні цього об’єкта. Допомогли в цій справі навики, отримані під час навчання на військовій кафедрі в університеті, де брали участь у польових зборах, тренувалися у стройовій, військовій та фізичній підготовці, стрибках з парашута.
«Часи були важкі, бо усі хлопці були мобілізовані у першу хвилю. Кожен мав свій характер… Я ж був наймолодшим серед командирів, мені було лише 24. У підпорядкуванні було 24 людини різного віку: старшому – під 50 років, решта – служили хто де, більшість – у десантних військах. Було всякого, допоки не дійшло до першої бойової сутички в зоні АТО. Тоді хлопці зразу зрозуміли суть війни та цінність дружби», – розповідає військовослужбовець.
Запитую, які настрої були у хлопців, коли чули новини про захоплений Крим та розстріл бійців 51 бригади під Волновахою…
«Хлопці одразу питали, чому ми тут сидимо, а не на передовій. Рвалися воювати… , – каже Валентин. – Після подій у Волновасі написали рапорти, аби відправили у зону АТО. Від батька по телефону дізнався, що тоді поранили Діму Шостака зі Світязя»
Після Чорнобиля зі своєю групою потрапив воювати у Варварівку Луганської області, потім були зачистки міст Щастя, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Степне, Лисичанськ, Мар'їнка. А назви малих сіл, які довелось зачищати від сепаратистів, навіть і не пригадає вже. Завдання розвідки були не менш небезпечними, ніж безпосередні бої, бо ж неодноразово малими групами доводилося бувати за лінією розмежування, виконувати різні завдання разом із бійцями з Нацгвардії. На запитання, чи страшно було, чую: «Звичайно, страшно. Дурень тільки не боїться».
П'ять разів побратими «вітали» Валентина з «днем народження»: саме стільки разів бійцеві доводилося вислизати із лап смерті. «Проте кинути все і піти у спокійніше місце навіть думки не виникало. Пережив усе: і гранату, і снайперські кулі, а там, де зупинялися зі своїм взводом, за п'ять хвилин було чорне від «сєпарських посило». Командир бригади Павло Пивоваренко, у якого ми знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні, все казав: «Ти заговорений. З тобою із завдання всі цілі повертаються», - каже Валентин.
В зоні АТО Валентин Борух пробув майже шість місяців. На перших порах, як пригадує, було важко із забезпеченням. Цим, в більшості, займалися волонтери. Оскільки група, якою керував Валентин, знаходилася по півтора-два тижні на бойових завданнях, то майже весь час харчувалися сухпайками (переваждно американськими, бо вони були більш ситними). В перші місяці, коли заїхав в зону АТО на третю лінію оборони, не мав навіть бронежилета. Тоді батько, як розповідає Валентин, пішов до сільського голови та випросив на нього кошти.
«Той бронежилет я так і не отримав, бо висилав його батько на одну адресу, а коли посилка приходила, ми вже були в іншому місті. І так декілька раз. Уже в Рубіжному, коли йшли на зачистку міста, то командир бригади віддав свій бронежилет», – пригадує боєць.
Останнє бойове завдання Валентина Боруха – зачистка вже відомої Марїнки. «Це було у серпні 2014 року, перед Іловайськом. Дійшли до пів міста, встановили ще наш прапор на адміністрації (там теж, до речі, мене з днем народження «привітали»). А далі нам дали команду відступити, не знаю, правда, чого. Якби ще декілька днів наші війська там постояли – місто було б наше. Надвечір, коли ми повернулися із завдання, яке дав Пивоваренко (ходили в тил), від ньог почув, що сепари вже відкрили на мене полювання. Після цього Пивоваренко нас відправив у Львів на мінно-підривну справу. Коли вже були у місті Лева, почули про Іловайський котел та смерть багатьох бійців з 51 ОМБР, Серед загиблих – і наш командир Павло Пивоваренко. З моєї групи там залишилось чотири бійці: з них одного вбили, двох поранило. І лише один залишився неушкодженим», - пригадує про одну з найбільш трагічних сторінок російсько-української війни Валентин Борух.
Мама Валентина про те, що син воював в АТО, дізналася уже після його демобілізації…
Остаточно боєць демобілізувався 25 травня 2015 року. Але на цьому митарства Валентина не закінчилися, адже 51 бригаду після Іловайська майже розгромили, її реформували та перейменували на 14 ОМБ. Документів про те, що Валентин перебував у зоні АТО, не збереглося жодних, бо все було настільки засекречено. Через суд та військову прокуратуру за рік вдалося відновити документи та зробити посвідчення учасника бойових дій.
«Чесно кажучи, після демобілізації зарікся служити. Але запропонували працювати у новоствореному Шацькому райвійськкоматі на посаді начальника відділення офіцерів запасу і кадрів. Зрештою, погодився та підписав контракт на три роки. Він уже закінчився 15 вересня. Тепер знову підписав контракт на рік», – розповідає військовослужбовець.
Сьогодні, працюючи першим заступником військового комісара з територіальної оборони, Валентин Борух має сновні завдання – призов строковиків на військову службу і контракт.
«Важко зараз із призовниками, сучасною молоддю?», - запитую.
«Так, я не розумію теперішню молодь. В них майже відсутній патріотизм та бажання йти служити в армію. Ходимо постійно в школи, показуємо зброю та даємо потренуватися хлопцям у зборі та розборі автомата, пістолета, проводимо інші захроди військово-патріотичного спрямування. Наша біда в тому, що у школах мало виділяють годин на допризовну підговку юнаків. Це якось треба виправляти та не з 10 класу вводити ці уроки, а хоча б з 5. Хоча все залежить від бажання вчителів та керівництва школи», – переконаний Валентин.
Через рік після демобілізації Валентин одружився та зараз з дружиною чекають на появу свого первістка. Частенько збираються із побратимами по службі, згадують час в АТО, діляться радощами та проблемами. А батько Валентина, коли щороку хлопці приїжджають з родинами відпочивати на Світязь, називає їх синами.
Своїм побратимам по службі у День захисника України бажає мирного неба над головою та здоров'я усій рідні. Зрештою, надіється, що анонсоване розведення військ таки дасть результат і Україна повернее собі свої території, за які загинуло більше п'яти тисяч її бійців.
Віта ШЕПЕЛЯ
Коментарі