Вірі Дакало з Ростані 90 років: життя сповнене радістю та випробуваннями

90 років для Всесвіту – це маленька крихта у просторі часу, а для людини – майже вічність. Саме таку ювілейну дату нещодавно відзначила жителька села Ростань Віра Дакало, мудра та досвідчена жінка, очевидиця багатьох історичних подій минулого століття.

  Її спогади наповнені не лише радісними сімейними подіями, а й складними випробуваннями долі, адже довелося пережити війну, повоєнний період відбудови країни та довгі роки тяжкої колгоспної праці, – пише газета «Шацький край».

Віра Григорівна народилася у 1932 році в селі Перешпа. Їй було лише три місяці, коли померла мама, а майже через дев’ять років - тато, який  став безневинною жертвою поліцаїв. Така доля могла спіткати й осиротілу дитину, якби бабуся Христина не забрала її до Пулемця. Старенька оберігала онуку та ховала від німецьких облавне лише у своєму селі, але й у сусідній Білорусії. 

Приблизно через рік вони разом повернулися до батьківської хати, але на цьому їхні страждання не закінчилися. Населення дуже страждало через активну діяльність партизан. Неодноразово палали у вогні будівлі,   та гинули люди.Голод, холод, хвороби, нескінченні втрати рідних та близьких, співіснування з представниками різних ворожих сторін змусили надовго забути  про тихе розмірене життя. Усе це затьмарювало мозок, який віддавав лише один наказ: «Вижити!».

Можна тільки здогадуватися, що відчувала дев’ятирічна Віра, перебуваючи серед натовпу односельці у хліві, який от-от мали підпалити або в будинку, на який упав снаряд. Нестерпним було життя у «землянках», де ледве вистачало харчів та панувала повна антисанітарія. Жінка запевняє, що лишилася живою, бо «Господь Бог заступився». Інакшого пояснення у неї немає.

Полегшення настало лише після звільнення території від фашистської навали, але разом із тим почався складний період відбудови країни. Віра  працювала прибиральницею у сільському клубі та здобувала шкільну освіту. У навчанні була дуже здібною, мала хорошу пам’ять, гарно декламувала вірші та співала. 

На той час сільська місцевість особливо потребувала агрономів, тому дівчині запропонували їхати на навчання у Горохів. Вона вже навіть зібрала валізи та прибула до Шацька, але непереможний страх перед потягом змусив її повернутися додому. Вірі здавалося, що вона обов’язково потрапить під величезну машинерію, яка відріже їй ноги.Онука пообіцяла бабусі, що буде слухатися та допомагати у всьому, аби та нікуди від себе не відпускала. А коли з'явилася можливість – влаштувалася на роботу. Щоб дістатися до Бреста, де разом з іншими відбудовувала залізничні колії, кожного дня долала майже п’ять кілометрів пішки до залізничного вузла Томашівки.

«Як ті ноги до сих пір носять?» —  дивуючись, каже жінка.

Ось так, у дорозі, познайомилася з майбутнім чоловіком Петром та мріяла про тихе сімейне життя. А коли захворіла бабуся, то зовсім залишила роботу.За такий вчинок її навіть судили. У ті часи це чекало на кожного, хто за будь-яких обставинне хотів працювати. Але все обійшлося.

Довелося багато бувати й на заробітках у Кіровограді та інших містах України. Після одруження жінка так само важко працювала у місцевому колгоспі; разом з чоловіком будували власне житло та годували дітей. Окрім цього, Віра Григорівнасамостійно доглядала велике домашнє господарство та пасіку, адже Петро їздив у так звані «вербовки».

Ось таке нелегке життя випало на долю нашої ювілярки. Вже давно немає поряд коханого чоловіка, з яким у мирі та злагоді долала усі життєві негаразди. Далеко від неї й сини Володимир та Олександр. Тішить лише те, що вони здобули освіту та стали шанованими людьми.

Аби не сидіти без діла, жінка помалу клопочеться по господарству, готує та інколи шиє на швейній машинці «Zinger», яку колись придбала люба бабуся.А її вишиті та виткані вироби свідчать про те, якою була чудовою рукодільницею.  

Многії літа Вам, Віро Григорівно, міцного здоров’я, достатку бадьорості духу, пошани від людей, турботи від рідних та мирного неба над головою.