Чому люди ХХІ століття бояться любити. БЛОГ

Тема любові – це вічна тема в мистецтві і в нашому житті. Багато поколінь людей так і не змогли відповісти конкретно на запитання: що таке любов? Її художньо осмислювали й осмислюють митці, досліджували й досліджують науковці, намагаються всебічно описати філософи  і психологи. І кожного разу зазнають поразки: у любові завжди залишається щось нерозгадане, ледь вловиме для людського ока, непідвладне людському розуму.

Якщо у вас запитають визначення любові – ви не озвучите його так просто. Якщо попросять описати те, що ви відчуваєте, коли любите, ви не зможете дібрати найбільш точних слів. Їх завжди буде замало. Вони будуть не такі, і ви волітимете просто загадково посміхнутись або уникнути відповіді на це запитання. Отже, не можна стверджувати однозначно, що любов – це почуття, явище чи поняття. Це, мабуть, феномен, такий самий, як і інші незбагненні до кінця таємниці Всесвіту.

А з цієї тези випливає ще один висновок: любов має ірраціональну природу, ми не можемо «розкласти її по поличках». А значить, вона справді поза нашим людським розумінням. Інакше чому тема любові хвилює людей в усі часи ледь не тисячоліттями? Про неї пишуть книги, її досліджують, про неї говорять, її намагаються описати, але ще ніхто не дав однозначної відповіді, яка вона насправді. Дослідники докладно описують феномен любові, визначають, які фізіологічні процеси відбуваються в організмі людини, коли вона любить. Уже навіть визначили термін, скільки саме часу триває стан закоханості, – 3 роки. Але все це було б дуже сумно, якби в реальному житті ці теоретичні відомості підтверджувались на практиці з винятковою точністю.

У любові немає нічого нового під сонцем. Унікальність того, що кожен із нас відчуває в любові, полягає тільки в тому, що це переживаємо саме ми, неповторні ми, і ніхто не зможе відчути саме так. Як тут не пригадати вислів Апостола Іоанна з його першого соборного послання «Хто не любить – той не пізнав Бога, тому що Бог є любов», Емілі Дікінсон: «Любов – це все. І це все, що ми знаємо про неї» або Івана Франка: «Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини». На думку Еріха Фромма, любов – це мистецтво, яке потребує великої внутрішньої роботи людини. В одній зі старих книг, виданих більше 30 років тому, Д.Прилюк висловив і таку думку: «Кохання не помиляється, помиляються люди».

З цієї думки справді випливає, що любов не залежить від нас, хтось немов засіває неї всередині нас у певні моменти нашого життя, але безпосередньо від нас залежить, чи проросте це зерно. А отже, ми відповідальні за ту любов, яка є в нас, і усвідомлення цієї думки дещо лякає – ти відповідальний за щось незбагненне в самому собі, але воно не цілком залежить від твоєї волі, ти не можеш його контролювати, воно приходить немов іззовні, раптом стаючи частиною твого внутрішнього світу. І тут ще раптом поєднується відповідальність за те, що в тобі, і за когось іншого, такого самого незбагненного. Ну як тут не злякатися?

А ще кажуть, що люди ХХІ століття бояться любити. Може, й правда: бояться, навіть тоді, коли самі собі в цьому страху не зізнаються. Бояться, що хтось може впізнати їх, справжніх, бояться, що будуть беззахисні перед кимось, бояться розчаруватись у комусь, бояться довіряти. Бояться, що їх неправильно зрозуміють, повважають за диваків, несповна розуму, бояться здатися нав’язливими, бояться, що їх відштовхнуть, проігнорують.  Бояться, але все-таки люблять. Хоч і кажуть вперто: «Моя свобода – передусім». Чомусь любов тепер асоціюється з втратою справжньої свободи, а справжня свобода – з відсутністю зобов’язань і будь-якої відповідальності. І чи не найбільш цитованою фразою є: «Ніхто нікому нічого в цьому житті не винен».  У наш час любити для людей чомусь стало настільки страшно, що вони бояться не те що відкрити свої почуття, а й зізнатися в них самим собі.

Скільки випадків оголошень і постів у соцмережах вам відомо, коли текст приблизно такого змісту: «Шукаю його (її); їхав (їхала) у транспорті…, ішов (ішла) вулицею…, був (була), наприклад, у крамниці (насправді варіантів безліч); був (була) вдягнена… у певний час певного числа, місяця. Відгукнися (і залишають координати)». Дивна річ: скільки засобів для спілкування ми маємо (і мобільний телефон, і соцмережі, і електронні скриньки, і  різні програми для швидкого обміну повідомленнями), і якими стали боягузами.

Для тих, хто має сумніви, можна провести експеримент: просто підійдіть до незнайомої людини на вулиці (бажано протилежної статі) і спитайте в неї дорогу до певного місця, закладу, при цьому добре придивіться, як багато страху й остороги може бути у виразі її очей, бо ви ж не маєте часу пояснити, що вам просто потрібна інформація, що ви не пікапер, не злодій, не збочинець, і взагалі не прибічник знайомства на вулиці. Але страх буде, хоч  і не у всіх, дехто навіть буде спрожогу белькотіти щось нерозбірливе і повільними кроками почне віддалятися від вас у протилежний бік або просто вибачиться і скаже, що поспішає. От до чого дожилися люди ХХІ століття.

Усі хочуть ідеальних безхмарних почуттів, щоденного відчуття піднесеності, романтики. Чомусь романтична любов частіше за все асоціюється тепер із середньовічним лицарством. Мабуть, неправда, що від любові до ненависті – один крок, бо тоді цими словами заперечується цінність і тривалість любові, якщо можна так сказати. Отже, помилятися можна або у випадку любові, може, ідеалістичної, із завищеними очікуваннями, або у випадку ненависті, показної, несправжньої. Як часто ми чуємо слова: «Не звикай до людей, не «прив’язуйся» до них. Не будь залежним. Не вір. Не зачаровуйся»».

І от багато хто з нас у власноруч створеному емоційному скафандрі – так легше, бо жодні емоційні «бурі» в ньому не страшні. Усі застраховують себе від зайвих переживань, розчарувань. Але це почуття все одно повертається до нас, навіть тоді, коли ми після розчарування й болю самі собі забороняємо любити. Чи це знову не є свідченням тої думки, що любов одночасно мовби в нас самих і поза нами, що ми мовби керуємо нею, але насправді так, наче не самі це робимо, не на 100 % самі?

Любов чомусь почала асоціюватися з несвободою, залежністю. Після розчарування дехто каже сам до себе: «Та плюнь на те все!» чи, як образно кажуть у народі, «Не буде Галя, то буде другая». Любов і уявлення про неї у кожного свої. Одвічна проблема, мабуть, тільки в тому, як знайти того, хто буде розуміти любов так само або хоча б схоже, як ти сам, хто відчуває у схожий спосіб, бо так буде зразу легше порозумітися. Багато хто боїться перелюбити, але самих проявів любові рідко буває забагато, бувають крайнощі, що межують з одержимістю, фанатичним поклонінням, обожнюванням, привласненням особистого простору. У таких випадках часто кажуть, що любов стає якоюсь обтяжливою.

Виходить, що любов у широкому розумінні і кохання у вузькому пов’язані з певними моральними якостями: відповідальністю, обов’язком, повагою, підтримкою, розумінням, прийняттям, усвідомленням людської цінності того, хто поряд. Може, тому любов так поєднана з поняттям вірності, бо якщо любов – це, може, не стовідсотково наш вибір, то вірність – це, мабуть, здатність бути морально стійким. Погодьтеся, що чим більше точок зору розглядаємо, тим більше заплутуємося. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови (уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел) подано кілька значень слова любов: «Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання… Стосунки між чоловіком і жінкою, викликані сердечною прихильністю… Інтимні стосунки з особою іншої статі… Почуття глибокої сердечної прихильності до кого-, чого-небудь… Глибока повага, шанобливе ставлення до людини… Глибока приязнь, викликана родинними зв’язками… Інтерес до чого-небудь… Внутрішній духовний потяг до чого-небудь… Пристрасть до чого-небудь» (с. 499).

А якщо взяти до уваги народну мудрість і думку психологів, то можна заплутатися остаточно, адже є різні точки зору: «Протилежності сходяться (притягуються)», «Який їхав, таку й віз», «Яке їхало – таке здибало», «Чоловік і жінка – одна спілка». А ще якщо пригадати, що символом любові чи не в усьому світі є зображення серця червоного чи рожевого кольору, то можна самим собі задати запитання: де ж «місцезнаходження» любові? Невже тільки в серці? Чи, може, взагалі десь поза людським організмом? Чи і в душі також? Чи в серці й душі одночасно? Як пов’язана любов із духовністю? І чому коли ми любимо, ми справді почуваємося одухотвореними, емоційно піднесеними? І чому, коли відчуваємо, що хтось нас любить, то він чи не найперше нас розуміє чи поважає? І коли хтось любить нас, але не каже нам про це, ми все одно можемо інтуїтивно це відчути. Де той механізм, який так несподівано запускає всередині чи зовні нас цей незбагненний процес, і як його пізнати?

Любов і закоханість – два, здавалося б, схожі поняття. Навіть прихильники дня Валентина називають його днем усіх закоханих, але не днем любові.  Мало бути вічно закоханим, з часом закоханість «переростає» в любов, яку буває непросто зберегти. Сенс любові, мабуть, все-таки не у листівках, а у вчинках, у твоєму ставленні. Любов – це двобічна взаємна велика робота, інакше рано чи пізно ми отримаємо ерзац любові, у якому розчаруємось або з яким примиримось за інерцією, за звичкою. То в чому ж полягає «механізм» любові?

Давньогрецький філософ Платон чи не найдокладніше описав різні прояви любові. Більше того, він навіть дав їм визначення, і спробував окреслити, які типи може бути поєднано, зазначивши при цьому, що поділ умовний і в кожному окремому випадку майже неможливо точно визначити пропорції та поєднання, що саме по собі робить феномен любові, з одного боку,  більш зрозумілим, а з іншого – ще більш незрозумілим, ніж ми могли собі уявити до того, коли ознайомимося з цією класифікацією.

Тож, усі шість нижчеподаних типів, за Платоном, справжні, тому що вони – дзеркало натури людини, її характеру, темпераменту й фізіологічних особливостей.

1. Любов-сторге, або любов-дружба, яка базується на розумінні, довірі, духовному єднанні. На думку Платона, така любов дуже міцна і може переносити тривалу розлуку.
2. Любов-агапе, що базується на альтруїзмі й самозреченні. Душевність почуттів дуже нагадує любов-сторге, але їхня сила – любов-ерос.
3. Любов-ерос – палке почуття, що базується на пристрасті й тілесності.
4. Манія, або любов-одержимість, яка базується на крайнощах, спалахах збудження й пригніченості, відштовхуванні й притягуванні. На думку Платона, так люблять невпевнені в собі, тривожні, вразливі, песимістичні люди. Така любов рідко буває щасливою. Для того, щоб її зберегти, тому, хто любить, треба пробудити самоповагу, а в того, кого люблять, почуття спокою і впевненості.
5. Любов-прагма спокійна, можна сказати, більш раціональна. Так люблять люди з помірною нервовою енергією і дуже сильно керують своїми почуттями.
6. Любов-лудус, або любов-гра, де головною метою є райдужні й безтурботні стосунки, дещо поверхові, а не серйозні. Мета цих стосунків – виграти, доклавши якнайменше зусиль.

У чистому вигляді цих типів любові не існує, проте які саме типи поєднуються у вдалих комбінаціях, Платон зазначив. Агапе – з усіма іншими типами; лудус тільки з лудусом, і то не на тривалий час; прагма з прагмою, сторге або агапе; манія найкраще поєднується з агапе, бо агапе «заспокоює» манію, яка може стати почуттям-тираном (чи не для цього поєднання вдалим є вислів «Протилежності притягуються»?), або зі сторге чи еросом, але в такому випадку буде важко; сторге зі сторге; ерос із еросом. І, нарешті, висновок Платона, який хоч якось пояснює поширене сприйняття того типу любові, який так популяризовано в сучасному світі (очевидно, що і в несучасному така «мода» також існувала, хоч і змінювалася з часом, інакше як би Платон дійшов такого висновку?): «Суспільна свідомість схвалює манію, ерос. Але з точки зору здорового глузду найбільш співзвучна природі людини сторге та агапе, освітлена еросом».

Ясно одне: розуміння любові у кожного буде своїм. І прояви любові у кожного теж свої, неповторні. Любов можна розуміти в широкому сенсі і у вузькому – це відомо всім, але ніколи не пізнати до кінця остаточно. Любов у вузькому сенсі українці називають коханням. Але і кохання, і любов мають якісь свої таємні механізми, дуже схожі, відмінність тільки в силі їхньої дії та об’єкті (або об’єктах), на який (які) ця дія спрямована.

Любов – це може бути і наш вибір, наша совість, відповідальність. Любов – це довіра до того, кого любиш, віра в його і свої власні почуття. Не можна любити з примусу самому чи змусити когось любити. Любов чомусь залежна від нашого розуміння. У любові є багато невипадкових випадковостей. Багато хто не вірить, що такої любові, як у кіно або в книжках, у реальному житті не існує, але така любов є, хоч вона швидше виняток, ніж правило.

Для когось любов – це спокій і впевненість, для інших навпаки – ревнощі й переживання. Хтось намагається підкорити свого обранця чи обраницю власним бажанням і примхам, а хтось і в парі взаємно має свій особистий простір, куди ніхто не має права зайти, навіть найближчі. Хоча чомусь здається, що там, де починається деспотія, примус, обмеження і навіть ультиматуми, – там і закінчується любов. Хтось любить тихо, мовчки, хтось кричить про свої почуття і виставляє їх напоказ, тому що в нього таке розуміння. Хтось любить спокій, а хтось не уявляє життя й любові без вирування пристрастей. Для когось любов – це навіть сміливість сказати «ні», якщо немає взаємних почуттів. Для іншого  любов у повазі до чиєїсь свободи вибору. Для когось любов – це вміння вибачати й вибачатися.

Кажуть, що тільки в любові можна відчути власну і чиюсь людську цінність. Любов не має терміну придатності, гарантії, страхування. І при цьому всьому любов не буває ідеальною, як не буває ідеальних людей.

Хтось живе любов’ю з минулого, хтось наполегливо шукає нову. І чомусь саме коли згадаємо про любов, одразу уявляємо долю або, як ще тепер модно казати, свою половинку. Можна шкодувати за минулим, але точно знати, що ви з тим, з ким маєте бути, якщо вірите в долю або в те, що справжня любов, можливо, й романтична, і наївна, і навіть дурнувата (називайте, як хочете) з точки зору меркантильних людей або запеклих матеріалістів справді приходить ніби десь ззовні як справжній безцінний дар, який треба берегти, але перед тим ще розпізнати. У такі моменти фактично ніхто не може описати те, що відчуває, а якби й міг, буде вперто мовчати, тому що про такі таємниці не кажуть вголос. Але якщо ваша любов приземлена й прорахована наперед – це ваше право.

Чи повинна бути любов у різних її проявах виявлена в наших вчинках щодо тих, кого любимо, кожного дня нашого життя, а не тільки у вигляді милих сувенірних дрібниць, коштовних прикрас тощо – справа особиста.

Іванка ВОЛИНЯНКА