Історія розвитку молочної галузі шацького краю. ЧАСТИНА 1

Приємно, коли люди бережуть пам’ять про  рідних та справу, якою вони займалися. Мама шачанки  Галини Іванівни Дем’янчук багато років життя присвятила роботі з молочною продукцією. 

Про це пише газета «Шацький край»

Оксана Олександрівна Бегас у далеких 50-х була не лише завідувачкою, а й бухгалтеркою та робітницею пункту прийому та переробки молока, створеного ще до війни. ЇЇ сім’я та батьки проживали неподалік підприємства, тому ця справа стала частинкою життя чи не усієї родини. Тож пані Галина  зростала поряд та спостерігала за всім, що відбувалося. Її бабуся частенько пригощала колектив із п’яти жінок обідами, адже робота, так би мовити, тривала безперервно. 

Сировині, яку привозили вранці та увечері слід було дати лад: зробити аналізи, просепарувати, наносити льоду для зберігання вершків із «льодарні», яка знаходилася неподалік підприємства.  А знежирене молоко використовували на казеїн, який слугував сировиною для виготовлення клею та ґудзиків. На його виробництво встановлювалися окремі плани. А сироватку (перегін), віддавали людям для господарських цілей та на хлібопекарню.

Читайте також: Гарбузовий хліб — кулінарне ноу-хау шачанки Надії Матющенко

Приміщення так званого маслозаводу збереглося й дотепер. Це  приватний будинок, що знаходиться на вулиці Незалежності, поблизу бібліотеки для дорослих (у ній також певний час функціонувала ветеринарна аптека). Оскільки на той час то був центр селища, і це приносило певні незручності для під’їзду, а також неприємний запах, що виникав внаслідок недосконалих умов праці, виробництво у 1959 році перемістили в новозбудоване приміщення. На жаль, воно не збереглося до наших днів. На його місці було збудовано їдальню для працівників промкомбінату, а тепер там знаходиться супермаркет “Наш край”(дивіться на фото). Це був пустир і  підводи та колгоспні автомобілі могли легко під’їхати та розминутися. Сировини завжди вистачало. Її звозили аж із дев'яти колгоспних бригад та приватних селянських господарств. А для зручного розвантаження слугувала спеціальна рампа. У дворі росла чимала сосна, в тіні якої любили відпочивати конюхи.

Сюди приводили на екскурсію шацьких школярів, а Галина Іванівна мала можливість прибігти до мами на роботу у будь-який час. Вона й зараз з впевненістю може відтворити план усього приміщення.

Особливо приваблював дівчину механічний процес виготовлення морозива, який  згодом замінили на  автоматизований. Вона й сама любила долучатися до цієї справи.

«У наповнену льодом та сіллю велику діжку з вушками вставляли таку саму, але дещо меншу посудину з молоком потрібної жирності.  Його накривали, а в отвори вставляли дерев’яний конус з ручкою, за допомогою якого крутили посудину. Для того, аби на початках розворушити «ушат», потрібна була чоловіча сила. Хоч жінки і не мали такої міці, проте мали хитрість. Вони зверталися до когось із шоферів, які доправляли сировину, гарно припрошуючи: «Йди-но покрути морозиво». Які туди додавали інгредієнти, я не пам’ятаю, але згущували за допомогою агару-агару. У перервах між коловоротами рідину помішували довгою металевою ложкою, відділяючи від стінок загуслу молочну суміш. Посудину із готовим морозивом, також обкладену льодом, відвозили до магазину, де продавали у паперових «стаканчиках» на вагу. Така смакота мала копійчану ціну. На неї,  неначе татарські орди, нападали школярі. Та й не всі дорослі могли відмовитися від цього. Продавчині при таких навалах навіть не рахували копійок, які діти протягували у своїх жменях», - пригадує жінка.

А от молоко, яке відправляли у школи, садочки й табори не всі полюбляли. Можливо через те, що його парили, а можливо через примусове вживання. 

Читайте також: 40 років любові до Шацького краю та лікарської професії

Розповіла моя співрозмовниця й про виготовлення сиру, який особливо смакував у теплому вигляді. Молоко наливали у великі чани, під якими було облаштоване пічне опалювання. Робітниці час від часу підкладали туди дрова. Для виготовлення цього продукту використовували більш жирне молоко, а на казеїн — знежирене. Останній сушили на задньому дворі під парканом на спеціальних марлевих рамках, які накривали та клали на жердя. У разі опадів ці рами було зручно знімати. Галину та її старшу сестру Надію мама частенько прохала розминати грудочки казеїну, щоб він був однорідним. Підсихаючи, продукт ставав прозорий і для перевезення його пакували у мішки.

Після виготовлення продукції, усю робочу тару ретельно вимивали ганчірками із додаванням чималої кількості соди. Працівниці завжди були одягнуті у білі халати, які міняли двічі на день. А для того, щоб вберегти спецодяг, попереду чіпляли гумові фартухи чорного або коричневого кольору. Голови пов’язували хустинами, а на ноги взували гумові чоботи. 

За дотриманням санітарних вимог та проведенням потрібних аналізів ретельно слідкувала санепідемстанція.

«До усім нам відомого маслозаводу мама не пішла, хоч і брала участь у закладенні фундаменту новобудови, адже працювала у надзвичайно складних умовах від ранку до смерканку не лише як керівниця, а й робітниця. Від постійного холоду цементованої підлоги та потоків води не могли врятувати гумові чоботи, а взимку навіть панчохи примерзали до ніг. Окрім цього, постійно доводилося переставляти з місця на місце тяжкий посуд з молоком та носити льодяні брили. Не меншої шкоди здоров’ю додали постійні переживання через велику відповідальність за збереження та вчасне доправлення сировини: спершу при відсутності холодильних установок, а згодом через їхню недосконалість. Якщо виникали проблеми з технікою та збереженням продукції, мама викликала любомльську комісію, яка засвідчувала факт та вирішувала що із усім цим робити.Мамину справу продовжила Груня Шульга, яка до цього працювала на молочному приймальному пункті у селі Піща», – завершує розповідь Галина Дем’янчук.