Війна у пульмівчанки Антоніни Куран забрала батька та залишила скалічену ногу

Роки Другої світової війни та лінія фронту, яка двічі прокотилася територією як України, зачепивши й Шацький район, принесли чимало горя чи не кожній родині. У когось чоловіки, батьки та брати гинули на фронті, когось забирали у концентраційні табори (і вже побачити їх живими шансів майже не лишалося), а когось кулі настигали вдома…

Історія 80-річної жительки села Пульмо Антоніни Петрівни Куран – яскраве тому підтвердження. Вона стала ще однією героїнею циклу, присвяченого 75-й річниці звільнення району та Волині від нацистів у Другій світовій війні.

Антоніну Петрівну разом із Адамом Дударчуком, головою районної ради ветеранів війни, та Миколою Шевчуком, головою ради ветеранів ОВС Шацького району та спонсора наших поїздок, застали вдома. Жінка саме стояла на подвір’ї та грілася на ранковому сонечку. Дізнавшись про мету нашого візиту, запрошує до хати. І вже там починає розповідати про день, який перевернув її маленьке дитяче життя, коли отримала поранення та стала напівсиротою, втративши батька та дядька.

Тоді, у 1944 році, їй йшов лише шостий рік.

«Жили ми тоді ще по центральній вулиці. Було то в останніх числах липня, під час жнив, коли до хати прийшли двоє упівців (хлопці були з місцевих), та казали, що будуть здаватися властям, бо ж по лісах уже набридло ховатися. Другого дня зранку до хати забігла сусідка і сказала, що в кінці села стріляють. Вибігти з хати вона встигла, а ми ні. Дід встиг тільки крикнути, щоб ми падали на землю. У нашій хаті тоді був ще сусід та батьків брат. Він же став кричати, за що ви нас б’єте, ми ні в чому не винні…», - розповідає Антоніна Петрівна.

Під час стрілянини між двома бійцями УПА та двома радянськими солдатами кулею вбило батькового брата, самого батька поранило. Зачепила куля у маленьку Тоню, котра лежала у ліжечку з хворим горлом, та її маму. Радянські солдати тоді втікли, і до хати забігли два повстанці та стали виводити усіх з хати. Матір Антоніни  тільки встигла вихопити малу з ліжечка, ніжка якої лідве трималася та стікала кров’ю. Тихін (так звали одного з повстанців) подав їй бинт, аби вона перев'язала малій ногу. «Та нема чого вже перев'язувати, вона ледь очима зіпає…», - озвалась мати до Тихона.

Вранці до хати прийшли радянські солдати, забрали малу та їх батька і завезли у Влодаву в лікарню, бо ж лінія фронту в ті дні швидко просувалася углиб Польщі. Матері лікарі тільки сказали, якщо виживуть – то дадуть знати. Та батько помер на четвертий день перебування. Скільки маленька Антоніна пробула в лікарні із загіпсованою ногою – тепер уже не пам’ятає, адже лікарі хворих не тримали  довго: кого можна було – відправляли додому, бо ж з лінії фронту щодня прибували поранені. Та сором’язливо показує нам свою скалічену кулею ногу: оперізане величезними шрамами стегно, на якому неправильно зрослися кістки. Пригадує і те, як через декілька років з ноги став вилазити осколок від кістки, якого потім довелось виймати місцевим лікарям.

Після війни, як пригадує Антоніна Петрівна, мама стала працювати у місцевому колгоспі, а згодом влаштувалася прибиральницею у школі. З 14 років допомагала мамі у колгоспі й Антоніна, згодом – і у школі, з роками замінивши її на «шкільному» посту, щодня старанно дбаючи про чистоту та охайність навчальних класів. Заміж вона так і не вийшла. Зізнається, мама весь час казала, аби в першу чергу дбала за своє здоров’я, адже сім'я – це велика відповідальність.

Зараз Антоніна Петрівна живе в родині брата, отримує пенсію як інвалід війни.

«Якби мені тоді хтось сказав, що я доживу до  таких років – то не повірила б. Війна і так наробила людям багато лиха», - наостанок говорить Антоніна Петрівна.

Віта ШЕПЕЛЯ