Життя – у школі, радість – у дітях: сторінками вчительського шляху Зінаїди Мельничук

Вона не мислила себе без школи, радісних дитячих очей, що допитливо дивились на початку кожного уроку, без улюблених книг та можливості щодня навчати дітей рідної мови та літератури.

Сьогодні 79-річна Зіна Онисимівна Мельничук зрідка виходить навіть на подвір’я, бо два інсульти, що пережила в останні роки, далися взнаки. Важко стало навіть пересуватися по квартирі. Але в очах – та ж мудрість, завзятість до читання та готовність ділитися спогадами та досвідом…, пише газета «Новий погляд+».

Родом Зіна Онисимівна із села Любитів, що в Ковельському районі, її покійний чоловік, колишній директор Світязької школи Анатолій Кіндратович – із Рівненщини. Зустрілися, познайомилися та закохалися один в одного у Волинському педагогічному інституті, де обоє навчалися на історико-філологічному факультеті: вона – після закінчення школи та двох років роботи вожатою у своїй рідній школі, а Анатолій Кіндратович – після трирічної служби у морфлоті.

«Ще зі школи любила дітей, захоплювалася професією педагога. Досі пам’ятаю нашу вчительку української мови та літератури – Добржанську Галину Миколаївну. Ми, діти, в школі називали її не інакше, як «ходяча енциклопедія», - розповідає жінка. – Вона разом зі своєю мамою жила в старій хатині, із старою зіпсованою підлогою, без зручних меблів, але із заставленими полицями, шафами та стінами книг…» 

Згадує і те, як щоразу сама, вже вчителюючи у Світязькій школі, поверталася з Шацька з повними торбами книг.

«Дуже шкода, що тепер діти та молодь мало читають. Не відчувають тої ейфорії від запаху свіжої фарби щойно придбаної книги, нестримного передчуття поринути у її сюжет», – каже Зіна Онисимівна.

Таким же нестримним до жаги нового, любові до України, її історії та культури був і Анатолій Кіндратович – вчитель історії Світязької школи. Згадуючи чоловіка, котрого от уже 35 років немає на світі, Зіна Онисимівна пригадує й те, як у 1966 році обоє потрапили сюди, до озерного краю.

Одружившись на 5 курсі інституту, обом дали направлення на роботу у Світязьку школу. Поселились на квартирі у місцевої бабусі. За декілька років подружжю запропонували перебратися у стареньку хатину на дві кімнати – її у селі називали «товба», умови проживання в якій мало нагадували зручні: майже гола підлога, холодні кімнати, натопити які було майже неможливо. А ще – на руках мала дитина – син Віктор. Та за декілька років родина отримала службову квартиру в будинку, який звели разом із новим приміщенням школи спеціально для учителів.

Та прагнення подружжя Мельничуків відкрити своїм учням правду на історичні процеси, особливо в період, коли в Союзі активно розвивався рух шестидесятників, спілкування в інституті з викладачами, котрі відсиділи за звинуваченням у «націоналізмі» та свободі слова, листування із тепер заслуженою вчителькою України Олесею Ковальчук, однією з активних, національно налаштованих студенток, з котрою товаришували тривалий час, котра, далося взнаки. 

На новопризначеного молодого директора Світязької школи Анатолія Кіндратовича (було це на початку 1970-х років) почали «запрошувати» на розмови в райком за неординарне викладання історії, перевіряти його роботу та навіть те, чи уміє син-першокласник читати російською, «шили» націоналізм, згодом таки домігшись звільнення з директорської посади. Та навіть це не дало забути його учням уроки, що надовго закарбувалися у пам’яті на десятки років. А провести в останню путь Анатолія Кіндратовича, котрий у 1985 році помер після важкої хвороби, прийшло чи не усе село….

Важко переживала його смерть родина: дружина, на руках якої залишилося двійко дітей (старший Віктор навчався на другому курсі інституту), та школярка Майя, що й зараз пам’ятає чи не усі батькові настанови остерігатися «допитливих» людей, навіть не до кінця тоді розуміючи їхню суть. Ті слова, каже, зрозуміла лише згодом…

Попри все, Зіна Онисимівна мужньо винесла усі випробування, ставши для своїх дітей надійною опорою, а для учнів – улюбленою вчителькою, котра щоразу зуміла організовувати цікаві відкриті уроки з літератури, в позаурочний час – українські вечорниці. А коли піднялася заборони на початку 90-х – першою розповіла учням про творчість поетів «Розстріляного відродження», твори яких були узагалі недоступні широкому загалу. Зіна Онисимівна ж дбайливо їх збирала з різних джерел у свої учительські зшитки, як і переслані аркуші з віршами молодих поетів-шестидесятників редакцією фахового журналу, аби потім почитати своїм учням.

«Мама завжди любила свою професію, відповідально ставилася до уроків. Ще й досі пам’ятаю, як любов до літератури перетворювала наше навчання на цікаве спілкування, дискусії, спонукала читати та шукати щось нове, ділитися враженнями», – розповідає Майя Анатоліївна.

Навіть тепер не полишають Зіну Онисимівну думки про школу, бо щодня цікавиться у доньки Майї, котра, до речі, пішла маминими стопами та майже 20 років вчить української мови та літератури світязьких дітей, що нового у школі. «Та що ж нового… Парти, діти, уроки, вчителі, перерви – все на місці», - відповідає донька.

За роки роботи Зіна Онисимівна отримала звання «Старший вчитель» та «Вчитель-методист», і, маючи педагогічного стажу 38 років, пішла на заслужений відпочинок. Часто згадує своїх сотні шкільних дітей – творчих, завзятих до науки, допитливих, серед яких - Анатолій Павлей, Валентина Дужич. Вдячна і тим колишнім учням, хто попри зайнятість, знаходить час та навідується до її оселі, розрадить словами та підтримає теплою щирою розмовою.

Любов до літератури навіть тепер змушує жінку читати не лише класичну літературу, а й сучасну українську прозу. А в день 150-річчя з дня народження Лесі Українки вдома сама читала напам’ять її безсмертні поезії… «Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа…», - лине з вуст Зіни Онисимівни та котиться щемлива сльоза.

«Це учительська доля, - каже Майя Анатоліївна. – Серце відала дітям, а собі – лишилися спогади. Радію, що такі ж теплі спогади залишилися і в її учнів, котрі щоразу питають про маму та згадують її лише з щирою вдячністю за мудру науку».