Наталіна доля: у свої 95 років бабуся читає без окулярів і стежить за новинами з фронту

Плануючи майбутню зустріч із довгожителькою із села Пульмо 95-річною Наталією Корнелюк, уявляла співрозмовницю кволою, малорухливою і змученою життям. Натомість перед моїми очима постала приємна, усміхнена і жвава бабуся, якій дала б від сили 80 років.

– Дякувати Богу, мама ще на ногах, чистенька й акуратна, бо стежить за собою. Знає напам’ять усі церковні служби, цитує Біблію і щотижня без окулярів перечитує майже всі волинські газети, –  розповідає невістка Лідія Юрківна.

ДИТИНСТВО ПАМ’ЯТАЄ, ЯК УЧОРА

– Мати казала, що я з’явилася на світ перед Спасом. А як прийшли совєти, записали мене на 8 березня, – пригадує ювілярка Наталія Корнелюк.

За 95 років багато води витекло в море, розпочалися і закінчилися світові війни…

– Я можу забути те, що було вчора, проте своє дитинство пам’ятаю добре. Мій батько – 1887 року народження. Воював, був у полоні. Коли повернувся додому, народилися я, мої брат і сестра. Батьки мали десять десятин поля, тримали худобу. Пригадую день, коли бабуся вперше відвела мене до школи, давши в руку скибочку хліба. Зо 20 дітей вчилися у старенькій хаті – її віддав під школу на прохання влади один дід. Учителі були хороші, не знущалися з нас. Два рази в тиждень з учнями займався батюшка. Так я закінчила 7 класів. Далі вчитися не пішла. За що вчитися? Потрібно було продати корову чи дві, щоб виручити гроші, – розповідає наче про вчорашні події пульмівська довгожителька.

Коли почалася Друга світова війна, Наталія Петрівна була уже заміжньою. Через півтора року подружнього життя чоловіка забрали на фронт. Там отримав поранення, контузію, довго лікувався, додому боявся повертатися, бо село окупували німці. У Пульмі в роки війни було неспокійно, нацисти розстрілювали євреїв, переслідували тих, чиї родичі були в партизанах. Буквально на очах у Наталії Корнелюк 1943 року сталася трагедія – розстріл місцевого священика Олександра Осницького та його сім’ї.

– Одного дня озброєні люди (як свідчать історичні джерела, це були червоні партизани, – авт.) вистояли в церкві цілу службу і після закінчення довго розмовляли з батюшкою. Священик з ними не погоджувався, сказав лише, що ніколи не зрадить людей. А через тиждень приїхали і розстріляли всю сім’ю: отця Олександра, матушку Катерину, дітей Анну, Ростислава, Олега і Меланію, – пригадує Наталія Петрівна.

З того часу пройшло більше 70 років, проте бабця пам’ятає найменші подробиці трагедії.

1

ШЕСТЕРО ПОКІЙНИКІВ ЛЕЖАЛИ РЯДОЧКОМ

Напередодні Наталія Петрівна разом з іншими прихожанками білили в батюшки хату. Неприбраною лишилася одна кімната, проте наступного дня жінкам уже було не до прибирання, бо зранку село здригнулося від страшної звістки.

– Прийшли ми до хати. Ой, моя доленько… Усе кругом залите кров’ю. Убивці забрали і постіль, і одяг. Покійників немає у що вбрати. Люди позносили своє, я дала плаття. Вдягнули ми тих бідних мучеників і поклали на передній хаті рядочком. А тут ще й батько матушки Катерини приїхав до доньки в гості – він був священиком у Пулемці. Зайшов у хату – і онімів… Поховали ми всю сім’ю там, де стояла стара церква. Коли на цьому місці почали будувати дитсадок, селяни разом із родичкою покійних викопали їхні кості і перепоховали в одній труні на кладовищі.

У 1946-му чоловік Наталії Корнелюк нарешті повернувся з війни. Прикро, що всі документи, які засвідчували його участь у бойових діях, згоріли. Так і не дочекався фронтовик визнання своїх бойових заслуг, а його сім’я – ветеранських пільг. У подружжя народилося трійко діток: Петро, Ніна і Зінаїда. Чоловік і жінка працювали в колгоспі.

У селі довгий час не сприймали колективізації, проте вона зусиллями влади стрімко входила в життя людей. Господарі, які мали гектари землі, зерно, худобу, сільськогосподарський реманент, під тиском усе віддали до колгоспу.

Чоловік Наталії Петрівни працював комірником у новоствореному колективному господарстві. Перший урожай зернових у колгоспі був рекордним. Зерна звезли стільки, що складські приміщення були переповнені. Почали роздавати його людям.

– Ми тоді отримали аж 15 метрів (центнерів, – авт.) зерна. Люди задоволені. А потім подумали: та це ж наше зерно! Бо ж колгоспні поля засівалися тим насінням, яке забрали в людей. Із другого врожаю ми отримали менше зерна, з третього – ще менше. Хазяї перевелися, селяни зубожіли. Але що було робити? З роками звикли до важкої праці, мізерної оплати. Навіть дітей змушували працювати в колгоспі. Мої доньки вже з сьомого класу обробляли колгоспні буряки, – у пам’яті бабці оживають спогади про нелегкі часи.

СИЛИ ДОДАЄ ВІРА В БОГА

Працювали, будували хату, ростили дітей – в усьому допомагала, додавала сили і наснаги віра в Бога. Наталія Петрівна кожен новий день починала з молитви, з 15 років співала в місцевому Свято-Миколаївському храмі. Церква в Пульмо гарна, доглянута, із золотими куполами, намолена і благодатна. Цього року їй виповнилося 120 років.

– Батько розказував, як з лісу, що на Гряді, 5 пар коней тягнули 10 дубин на будівництво нашої церкви. Збудували на славу. Усе своє життя я співала в храмі, усі служби знаю напам’ять. Коли прийшов молодий батюшка отець Олександр Черевко, набрав у хор молодих. Хоч і кликав мене співати, та я відмовилася. Важко, вік бере своє. А от на службах ще буваю. Виходжу рано, о пів на восьму, і приходжу першою до церкви. Тепер у храмі добре – є лавочки для стареньких, – бабця знає, що без Бога – не до порога.

Нині у 95-річної Наталії Корнелюк багато вільного часу. Молиться, ходить до церкви, спілкується з рідними й односельцями, читає Біблію і газети. Стежить бабуся і за новинами з фронту. Та, що пережила декілька воєн, знає, скільки горя вони приносять людям.

 – Треба, щоб український народ – боголюбивий і працьовитий – був вільний, а держава наша – незалежною. Щоб мали ми свою власть, свою землю і свою заботу. І нікому не підчинялися, –  роздумує ювілярка.

Мирослава ЦЮП’ЯХ