«Чорничні жнива » Ніни Дрозд

Збір чорниці для жителів Шаччини вже перетворився на звичну сезонну роботу. Із середини червня по серпень старанні трудівники, попри усілякі труднощі, збирають щедрі дари лісу доки є на кущах остання ягідка.

Про це пише газета «Шацький край».

 Люди встають удосвіта, щоб до початку спекотного полудня дещо таки набрати, а згодом здати заготівельникам чи продати на ринку. Аби щоденно ось так працювати, потрібно любити ліс та кропітку працю.

Саме такою затятою збиральницею чорниці є шачанка Ніна Йосипівна Дрозд. А приводом для цього стало скорочення з посади товарознавця Шацького споживчого товариства ще двадцять років тому.

Цілюща ароматна ягода асоціюється у неї дитинством. Уродженка мальовничого села Сокіл, що на Любомильщині, практично зростала у ягідниках місцевих лісів і до праці збиральниці долучилася ще у шестирічному віці. 

По ягоди ходили не лише сім’єю, а й усією родиною. Саме тоді навчилася від мами розпочинати будь-яку справу з молитви і навіть збирати ягоди, адже ліс – це той самий дім. «Набірахами» сокілчанам слугував не скляний посуд, а алюмінієві кружки. Коли прив’язаний до попереку посуд наповнювався чорницями, їх висипали у бідончики або металеві банки, які у господарстві використовували для охолодження молока  та відстоювання вершків.

Одного разу пішла я в ліс із подругами. Ми ще зовсім малі були, а тут до нас старші хлопці приєдналися, справжнісінькі пройдисвіти та хитруни. І аби не гнути спину за роботою, вони придумали підступний план дій: гуртом збирати ягоди для кожного по черзі, у якій вони, звісно, були першими. І  як тільки їхній посуд наповнився чорницею , одразу повтікали, - усміхаючись, ділиться спогадами дитинства моя співрозмовниця.

Довгий час Ніна Йосипівна їздила у ліс велосипедом. І хоч багато людей дістається туди на власних авто або скутерах, та переважна більшість возить наповнені чорницею відра саме на цьому демократичному виді транспорту. Тепер, коли роки беруть своє, а ягоди так само хочеться збирати, вона зі своїми колежанками винаймає автомобіль. Водій отримує за це по літрі лісового урожаю від кожної пасажирки. За таким маленьким бізнес-планом шачанки працюють увесь сезон. В основному пані Ніна з подругами відвідують добре знані місця урочища Венського та поблизу села Кропивники.

Степінь зрілості та смакові якості ягід залежать від природних та погодних умов, в яких вона зростає та достигає. Наприклад, цьогоріч через надмірну спеку трапляється чимало припечених сонцем ягід. Вони сухі та значно менші у вазі. Таких для збуту треба назбирати вдвічі більше. А велику соковиту ягоду можна знайти лише в низинах та затінених ягідниках. Там і людям значно легше працювати.

Коли сезон тільки починається, і на кущах багато нестиглих ягід, чорницю збирають руками, а згодом – «брачками». Робити це слід обережно, аби не заподіяти шкоди природі. Та й заготівельники приймають лише зрілу, суху ягоду без великої кількості листя. Але якщо сировина іде на виготовлення природних барвників, тоді можна не вибирати сторонні рештки та впевнено пришвидшувати темпи роботи. Таким чином Ніна Йосипівна якось зібрала двадцять п’ять літрів, але, зазвичай, при середньому урожаї, вдається зібрати трохи більше десяти.

Пані Ніна пригадує, як у молодшому віці їздила велосипедом з подругами до лісу на цілісінький день. Жінки брали із собою обід та навіть лягали перепочити. За розмовами та співом швидше минали години нелегкої праці. Далі чорницю потрібно було самостійно продати. У 2000-х роках ягоди навіть возили до Володимира, бо там вони вартували значно дорожче.

Жінка розповіла мені багато цікавих бувальщин. З них я дізналася про шачанку Стодоську, яка була настільки затятою збиральницею і коли знаходила розкішний ягідник, залишалась ночувати в лісі; про те, як загубився кошик з «ягідьми», що згодом змусило жінок в’язати до них яскраві стрічки або хустини. 

Водночас моторошною та кумедною виявилася історія про звірячі крики, через які шачанкам довелося залишити роботу та щодуху тікати з лісу. Адже так волати могла лише людина, яку били чи катували. Жінки навіть хотіли йти до поліції, але боялися, аби правоохоронці узявши їх за свідків, не втягнули у брудну історію. Та згодом хтось пояснив бідолашним, що швидше за все це перегукувались лосі.                                                                 

Одних у ліс і силою не затягнеш, а я без нього й дня не можу, навіть узимку ходжу. Мене ні спека не лякає, ні комарі. І якби ягоди коштували дріб’язок – все одно б ходила, бо звикла  їх збирати змалку і почуваюся в лісі, як вдома, - завершує розмову Ніна Дрозд