Бути медиком – це коли боротьба з хворобою інколи стає подвигом. БЛОГ

17 Червня 2019, 13:30

2432 Джерело: фото ілюстративне

Реформа медицини поки суттєво не вразила українців. Гроші не ходять за пацієнтом, а як ходили, так і ходять разом з ним. Немає ні старту страхової медицини, ні фінансування якихось масштабних медичних досліджень. Державні лікарні здебільшого жевріють від бюджетного фінансування. Про обстеження й лікування у приватних лікарнях мова навіть не йде для багатьох. Українці звертають увагу на власне здоров’я тільки тоді, коли вже дуже «припече». У решті випадків про профілактичні огляди навіть не йдеться.

А тим часом в Україні належним чином не оцінені висококваліфіковані спеціалісти в різних галузях медицини. Якщо вони зважуються на рішучий крок і виїжджають за кордон, там у них є і належні умови праці, і достойна її оплата. Медики ще залишаються тут, нерідко в просторі інтер’єрів 60-80-х років, зі старим обладнанням. І ця самопожертва гідна подиву й поваги. Талановиті медики ще не всі обрали долю емігрантів.

Уявіть на мить апокаліптичну ситуацію: майже всі працівники медичної сфери зважилися поїхати за кордон працювати і залишилися там. Скажете: «Такого ніколи не буде». Але українці звикли так: мислити категоріями максимуму або прокрутити у власній голові найгірший сценарій розвитку подій, щоб знайти втіху в тому, що є. Тим більше, що молоді талановиті медичні працівники вже масово виїжджають за кордон, успішно працюють і... залишаються там.

Працівники медичної сфери не люблять ні зайвої сентиментальності, ні якихось бурхливих емоцій, тим більше щодо них самих. Більшість медиків безапеляційним тоном скаже: «Не треба нас ідеалізувати. Ми такі, як ми є. Це наша робота!». Але все ж… Варто тільки замислитись і зрозуміти, що бути медиком – це:

коли відчуваєш, що здоров’я, життя і смерть – поняття, які постійно пульсують разом із ритмом твого серця;
коли чомусь у суспільстві існує стереотип про тебе як про циніка, хоча насправді тільки ти один знаєш, як неможливо реагувати на певні речі в житті емоційно, бо маєш герметичну систему самозахисту;
коли кожного дня твої стАвки дуже високі – здоров’я і життя людей;
коли ти не приймаєш поразки і вперто штурмуєш далі навіть тоді, коли шанси на перемогу мізерні;
коли до останнього віриш у диво всупереч очевидним фактам;
коли часом усі зусилля марні;
коли кожного дня кидаєш виклик самому собі;
коли мужньо приймаєш виклики долі разом зі своїми пацієнтами;
коли твої пацієнти постійно шукають у тебе співчуття і підтримки, але ти не завжди можеш дати їх тією мірою, якою від тебе вимагають, тому що так треба, щоб людський біль не проростав у тобі;
коли тебе не вчили вірити в існування вищих сил під час здобуття медичної освіти, але бувають моменти, коли ти гостро відчуваєш, що не все залежить від тебе;
коли часом сприймаєш поразку і перемогу просто як факт у власній медичній практиці;
коли щодня приймаєш життєво важливі рішення;
коли буває таке відчуття, що тобі нестерпно болить у душі від постійної напруги і втоми, але ти нечасто даєш собі змогу розслабитися у вичерпному розумінні цього слова;
коли нерівна боротьба не для тебе, бо ти заздалегідь налаштований на успіх і йдеш до перемоги, бо з цією метою і допомагаєш людям;
коли без довіри до тебе з боку пацієнта ти не досягнеш успіху, скільки зусиль не довелося б докладати;
коли знаєш, мабуть, чи не краще за всіх, що таке командна робота і робота в екстремальних умовах;
коли боротьба з хворобою інколи стає подвигом;
коли знаєш про парадокс власної професії – допомагати людям зберегти здоров’я, але разом із тим, якби всі люди були здоровими, професії медика просто б не існувало;
коли вмієш «читати» людей краще за рентгенівський апарат;
коли радієш спільним перемогам разом із пацієнтами;
коли без твоєї віри і віри пацієнта важко досягти успіху;
коли ти чи не краще за всіх знаєш, що таке індивідуальний підхід;
коли у твоїй пам’яті постійно безліч медичних термінів і фармакологічних назв;
коли ти змушений інколи робити іншим фізично боляче;
коли ти безкомпромісний і суворий у певних професійних питаннях і нерідко в житті загалом;
коли на тобі величезна відповідальність за прийняті рішення;
коли часом почуваєшся фаталістом;
коли мусиш бути незворушним;
коли не втрачаєш терпіння й витримки;
коли точно знаєш, що від швидкості прийняття рішень може залежати чиєсь життя;
коли алгоритм твоїх дій доведений до автоматизму, але все одно кожного разу є хвилювання і віра в те, що все буде добре;
коли вчиш своїх пацієнтів бути уважними й обачними, а сам часто не маєш часу звернути увагу на власне здоров’я;
коли очевидно знаєш, що є речі, шкідливі для здоров’я, але інколи все одно їх робиш, як і більшість людей, всупереч здоровому глузду.