«У всіх була дна одіж і в будні, і в свято, проте ніхто не над ким не сміявся», – 78-річна шачанка Федора Жипа

При сучасному різноманітті одягу та косметичних засобів, тренди яких міняються кожного сезону, досить складно уявити, як це воно, ходити жінці в одній одежині і в будень, і в свято. А у догляді за шкірою та волоссям використовувати  лише господарське мило, сметану та трави. 

Про це пише газета «Шацький край».

Про те, як одягалися жінки та доглядали за собою багато років тому розповіла 78-річна шачанка Федора Миколаївна Жипа.

Колишня  колгоспниця, доярка з 43-річним стажем, не могла не згадати про тяжку сільськогосподарську працю та злиденне життя наших односельців у довоєнні часи, період фашистської навали та не менш складне повоєння. Але впродовж  розповіді жінка повсякчас наголошувала  про дружні стосунки та злагодженість людей між собою.

«Колись усі злагодно жили, сусід із сусідом не сварилися, і кликали поділяти радість усіх сімейних свят».

Федорі Миколаївні, яка прожила на світі чимало років та всього побачила на своєму нелегкому шляху, дивно, чому при теперішніх достатках  люди здебільшого ненависні одне до одного та байдужі до чужої біди.

Пані Федора зростала у великій сім’ї. Про який там комфорт можна було говорити, коли у в одній хаті жило десять душ і спати декому з них доводилось на самісінькій долівці. Люди не мали  ліжок, і використовували для цього лави, лежаки, припічки. Замість постелі їм слугувало домоткане рядно з грубої нитки, яким встеляли поверхню і накривалися. А на «тик» стелили товсті солом’яні мати. 

В обідню та вечірню пору сім’я дружно збиралася за одним столом, аби поїсти галушок із житньої муки, картоплі чи борщу, зварених  у «чигуні». А замість солодощів ласували замінником  цукру та компотом із сухофруктів. Бо як би тяжко не працювали у полі дорослі та діти - достатку у їжі не мали.   

Значно покращувало якість життя і давало можливість хоч трохи одягнутись та прикупити дещо для побуту батьківське ремесло. Він майстрував  прядки коловротки. Їх замовляли навіть із сусідньої Білорусії. Жінка й до тепер береже власноруч ткане полотно, з якого колись лише й шили одяг і носили на всі випадки. Жінки ходили без спідньої білизни та одягали на голе тіло «ллєнку» (лляна сорочка), а ще – спідницю, кофту й сяку-таку хустку. У вишитому одязі майже не ходили.

«А коли вже став колгосп, то могли вночі трохи взяти для себе коноплі, яку вимочували у Соминці. Били, м’яли ногами, терли, чесали гребнем і пряли, аби згодом отримати полотно. Мучились, не дай Господь», – пригадує Федора Миколаївна.

         Одразу після війни мало у кого було взуття. В основному ходили босі. І навіть під час випасання корів, гріли ноги у коров’ячій сечі. Постоли мали лише ті, хто вмів їх плести, а всі інші носили гумові калоші (гумовці) із пасками на зав’язках. Шив їх один чоловік у Шацьку із зіпсованих автомобільних шин, які діставав десь далеко. А взимку, аби захиститись від холоду, ткали з вовняної нитки полотно для верхнього одягу. З такої ж нитки в’язали шкарпетки, які одягали на босу ногу, адже панчіх тоді ще не було. Ось так і ходили жінки у люті морози. У такому вигляді полоскали шмаття  в ополонці замерзлої канави, де доводилося  вклякати на лід. А голову накривали лише тонкою полотняною хусткою. Проте, холоду ніхто не боявся, усі були здорові та рідко хворіли.       

         Дівчата частенько бігали на вечорниці одні до одних, де ніколи не сиділи без діла, а пряли, шили вишивали й при цьому співали. До них навідувалися хлопці, стоячи поряд рукодільниць, підспівували, жартували та розповідали усілякі історії.

Аби потанцювати, молодь сходилася  до порожньої хати, яка слугувала клубом. Дівчата та хлопці запрошували одні одних на танці та радісно кружляли парами під звуки гармошки.

«На танці приходили босі й одягнуті у те вбрання, що й вдома. У всіх була дна одіж і в будні, і в свято, але ніхто ні над ким не сміявся. Лише єдина донька в сім’ї могла мати чоботи. Ніколи не забуду,  як зв’язала гачком  із простих ниток щось на зразок хатніх капців і пішла на танці. А додому вже поверталася боса, бо нитки потерлися, а «взуття» розлізлося», - пригадує, усміхаючись жінка.                  

У Федори Миколаївни навіть весілля не було, а що вже говорити про сукню чи прикраси. Будинок хлопця, який посватався до неї, спалили німці, тож про гучну гулянку й мови не велося. Розписалися у сільській раді, зійшлися сім’ями на вечерю, і на тому усе скінчилося.

Зрозуміло, що коли не було достатку в одязі та взутті, то що й говорити про прикраси.

«Про коралі тоді лише мріяли, а волосся зв’язували шматком тканини. Усілякі дрібниці для себе та дому можна було придбати лише в онучника Менделя, що їздив по селі. Багатші люди мали змогу одягтися краще, а також купити  хустки, носовички, намисто, стрічки та інше у єврейки Ельки, яка жила в центрі Шацька. Звідкіля їй усе це доправляли – невідомо. А дівчата з бідних багатодітних сімей могли прикрасити себе хіба вінком із живих квітів. Здебільшого для цього слугували польові волошки. Одягнувши вінки, грали в Пана, бігали на перегонки з хлопцями», - продовжує розповідати моя співрозмовниця.

Ніхто й не знав та й не думав про якийсь особливий догляд за шкірою та волоссям.  Голову мили господарським милом, рідше - курячим яйцем та сполоскували відварами трав. Часто у голові заводилися воші, тоді хтось із рідних душив їх, або вичесував гребінцем. І так було, поки не з’явилося дустове мило.                                                                                      

Будь-які проблеми зі здоров’ям вирішувала баба-шептуха: «Шептуха поговорить, то й ставало легше». Окрім цього, заготовляли та пили відвари трав здебільшого звіробій та ромашку. Їли сушену чорницю, яку збирали аж під Гутою.

«Ось так нестерпно тяжко та нужденно жилося у довоєнні та післявоєнні часи, але злагодно», - вкотре наголошує Федора Жипа.