Наказ дожити до 100 років

23 травня двері будинку поважної довгожительки з села Пулемець не зачинялися в буквальному розумінні. Привітати з 90-річчям Лагодич Олену Єрастіївну йшли подруги, сусідки, далекі родички. Навіть староста села Василь Демедюк завітав з букетом квітів, зазначивши, що шанувати таких односельців – його святий обов’язок.

Про це пише газета «Новий погляд +».

 І радісно було на серці в ювілярки, і сумно, бо найбажаніші гості – діти, внуки, правнуки – не змогли до неї приїхати. Всі троє дітей зі своїми сім’ями живуть у Білорусі, яка закрила свої кордони через COVID-19. 

«Якби не вірус, вони зараз усі були б тут…» – з жалем промовляла бабуся Олена.

Та святковий настрій, багато гостей, теплих слів, квітів і подарунків зробили своє. Олена Єрастіївна приймала вітання, усміхалася і приємно дивувала гостей своїм почуттям гумору.

–Вітаємо вас із поважним ювілеєм! Зичимо дожити до ста років і відгуляти всім селом день народження! – бажали гості.

–А що то є – до ста років? Мало! – жартувала 90-річна іменинниця.

Народилася Олена Єрастіївна 23 травня на хуторі, що за три кілометри від Пулемця, в родині селян. Батьки багато працювали спершу у власному господарстві, потім у колгоспі, щоб прогодувати і поставити на ноги дітей. Малу Олену залучали до праці з раннього дитинства.

«Я всю роботу виконувала лівою рукою, тому батьки намагалися мене перевчити. Їхнє наполягання закінчилося тим, що я мало не відрізала собі серпом пальця. І все-таки жати й писати я навчилася правою рукою, а от ложку тримаю лівою,» – розповідає бабуся.

В 1941-у в село прийшли нацисти, але людей не зачіпали. Нелегкі тоді були часи – партизани, які переховувалися в лісі та не мали, що їсти, забрали в батьків три корови. Подружжя залишилося з малими дітьми без годувальниць.

Олена Лагодич здобула 7-річну освіту в Пулемецькій школі. З тих часів пам’ятає, що батьки давали їй в школу шматок хліба як харчування на цілий день. Пригадує й те, як ходила на навчання взимку у постолах: снігу по коліна, ноги мерзнуть, стають мокрими. Не було особливо в що і вдягнутися, мама сама ткала полотно і шила для всіх членів сім’ї вбрання.

«Воші позалазять у рубці того одягу… Бо ж мила не було. Мили тіло, голову, прали одяг …содою, по 10 копійок за пачку», – каже бабуся Олена.

Після закінчення школи пішла в колгосп. Всяку роботу виконувала. Пасла коней, корів. На пасовищі їздила верхи на коні, і великою проблемою для неї, дівчини невисокого зросту, було осідлати тварину: «Вдома підставлю щось, то вилізу. А як злізти – не знаю». Колгосп грошей не платив, тому в сім’ї харчувалися продуктами з власного господарства, буквально безвідходно. Приміром, з гречки робили крупу, а полову додавали в борошно і випікали хліб. Не було і цукру, а лише сахарин.

 «Як назбираємо в лісі чорниць, то сушимо їх на зиму. Варення не готували. Яке ж воно без цукру?».

В 24 роки Олена Єрастіївна вийшла заміж за хлопця Михайла. Жили душа в душу, побудували хату, виростили трьох дітей. Михайло Пилипович працював у селі кіномеханіком – «крутив» для односельців фільми. Був дуже хорошою людиною, чудовим столяром, великий вклад зробив у будівництво місцевого Свято-Михайлівського храму і навіть обирався церковним старостою. 

Вже 12 років, як Олена Лагодич живе сама – чоловік відійшов у вічність. Донедавна ще садила город, тримала господарство, плела кошики, рубала дрова. Зараз, хоч і нелегко їй, але сама зварить собі їсти, та й латочку городу біля хати має – там підростає квасолька, помідори… 

В 90 років важко самій, тому надійною помічницею для неї є соціальна робітниця – молода і спритна, в руках якої вся робота горить. Олена Єрастіївна передплачує газети, журнали, з задоволенням їх читає і, до речі, робить це без окулярів!

Зичимо шанованій довгожительці, щоб множилися її літа, щоб летіли до рідної хати діти і внуки, огортали теплом, любов’ю. Щоб наступною, але не останньою нагодою для святкування став для Олени Лагодич її столітній ювілей, на якому направду гуляло б ціле село!