Мистикиня зі Світязя Марія Граб: життя пронизане творчістю

19 Травня 2021, 10:04

3661

Світязянка Марія Граб народилася у складні повоєнні часи. Її дитинство та юність минали так само, як у інших сільських дітей, найкращою розвагою для яких був активний відпочинок. Марія разом зі своїми однолітками каталася на лижах, мережила ковзанами замерзлу озерну гладь, а влітку без проблем допливала аж до світязького острова.

Про це пише газета «Шацький край».

Юна активістка брала участь у спортивних змаганнях, займалася оформленням шкільних приміщень та писала замітки для стінгазети. Але понад усе любила малювати. І хоч доля довго носила її далекими світами та примусила обрати аж ніяк не творчу професію, любов до образотворчого мистецтва жінка зберегла й дотепер. Вже більше ніж десять років, перебуваючи на заслуженому відпочинку, пані Марія у будь-яку вільну хвилину із задоволенням творить живописні картини.

Де тільки не малювала вона у дитинстві: прутиком на стежині, сірником на печі; випробовувала фарби на батькових документах та крадькома рисувала на уроках.

– Особливо запам’ятався один момент дитинства, коли батько, повертаючись із заробітків, привіз мені акварельні фарби. Аби ж він лише знав, що з цього вийде…

У післявоєнні роки людям бракувало усього, зокрема, й паперу. Тому для випробувального експерименту усіх шести кольорів, знайшовся лише його військовий квиток. У суворі сталінські часи за «художній розпис» документа тата мало не посадили до в’язниці. Але як фронтовику на перший раз пробачили. При цьому, квиток не змінили, і він залишився таким на все життя, - з усмішкою розповідає жінка.

Здавалося, що справжній мисткині ніщо не могло завадити вступити до художнього вишу та здобути улюблену спеціальність. Але обставини склались інакше: через лічену кількість закладів освіти та їх величезні конкурси, годі було й мріяти про навчання. Тож після першої невдалої спроби вступу до Володимир-Волинського педагогічного училища, подалася шукати кращого життя далеко за межами рідного села.

Адже відсутність роботи та активного руху у сільській місцевості змушувала не одну молоду людину кидати рідну домівку. Так і Марія змінила мальовничий Світязь на одне із міст Саратовської області, де понад шість років працювала на хімкомбінаті.

На посаді оформлювачки робочих приміщень, дівчина продовжувала розвивати свої художні здібності. А у вільний від роботи час із подругою Людмилою займалась спортом, де було для цього значно більше можливостей.

Коли згодом подруга поїхала до Харкова та вступила на економічний факультет місцевого університету, то покликала Марію за собою. Дівчина довго не роздумувала, адже понад усе на світі прагнула стати професійною художницею. У великому місті вона працювала, відвідувала творчу студію та готувалась до вступу в художнє училище. Заклад був один, а конкурс налічував 25 абітурієнтів на місце. І навіть хороша підготовка не допомогла його подолати ні з першого, ні з другого, ні з третього разу.

– Терпець увірвався. Я взяла роботи та попрямувала до директора. Він уважно розглянув малюнки та сказав, що мені не потрібно навчатися, мовляв, і так непогано виходить. Я пояснила, що прагну вдосконалювати свої здібності та втомилася без кінця складати іспити, а в результаті розмови почула: «Попрацюйте у нас прибиральницею, а на наступний рік ми все влаштуємо». Моєму обуренню не було меж і, аби не втрачати ще один рік, вступила на факультет з найменшим конкурсом: геолого-географічний, – пригадує жінка.

Атмосфера була складною через російськомовне оточення і рідко траплялися люди, з якими можна було поспілкуватися українською. Але молодій талановитій студентці було усе під силу. Вона навчалася, малювала та не полишала спорт.

Якось граючи бадмінтон на спеціальній площадці, яка знаходилася біля корпусу авіаційного інституту, познайомилася з майбутнім чоловіком, молдаванином Євгеном. А по закінченню навчання поїхала на його Батьківщину. Там у молодого подружжя народилися доньки: Альона та Наталія. Дещо складну роботу лаборанта агромікрокліматології Науково-дослідного інституту при першій же можливості замінила на роботу у дитячому садку, адже це давало можливість займатись образотворчим мистецтвом.

Отак і минали роки у буденних клопотах, турботі про рідних та творчості. Як мама, вона безмежно раділа успіхам доньок, які перейняли від неї хист до малювання. Хоча дещо жалкує, що ніхто із них не став професійною художницею.

Після смерті чоловіка Марія Павлівна не захотіла залишатися на чужині та переїхала з сім’єю до Луцька, а згодом – до рідного Світязя. У новому будиночку, який збудувала спільно з дітьми, займається домашніми справами та пише картини. Своїми роботами прикрашає стіни помешкання, аби залишились на згадку дітям, онукам та правнукам. І аж ніяк не може забути дорогу серцю справу. Улюбленими жанрами майстрині є пейзажі, натюрморти, портрети, тощо. Роботи пані Марії пронизані сонячним настроєм, любов’ю до місцевої природи та всього живого.

– Пенсійний вік – це саме той час, коли можна сповна приділяти увагу улюбленим заняттям. Мені навіть донька заздрить, що маю достатньо часу для малювання. А коли ж іще творити, як не зараз. У дітей та онуків своє життя, а я малюю, в’яжу, читаю твори Василя Шкляра та Володимира Лиса, продовжую вивчати історію рідного краю та України загалом, - завершує розмову жінка.