Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Весь шацький люд зігнали «за дріт» і сортували, як товар», – шачанин-остарбайтер Георгій Цевух

11:00 05.05.2019
1692

Воєнне лихоліття (1939-1945) в історії України стало тим періодом, коли на перший план вийшло питання фізичного виживання нашого народу. В цей час на долю українців випало багато випробувань: бойові дії, що забрали мільйони життів, насильницька депортація людей для трудових робіт у нацистську Німеччину, важке повсякдення в умовах окупаційного режиму. Та ми вистояли, у чому заслуга не тільки воїнів, а й цивільного населення, яке показало приклад терпіння, віри у перемогу, любові до рідної землі…

…Остарбайтер («східний робітник») – людина, насильно вивезена нацистами на роботи до Німеччини, яка після повернення додому вважалася радянською владою зрадником Батьківщини. Передусім остарбайтерами ставало молоде працездатне населення, юність і дорослішання якого були зламані війною, що наклала відбиток на їхнє подальше життя.

У наш час колишніх остарбайтерів залишилось небагато з огляду на їхній поважний вік. Ті ж, хто лишився, знаходяться навколо нас ‒ це наші прабабусі чи прадідусі, сусіди чи просто знайомі. Їхні життєві історії можуть дати відповіді на ті питання, що тривожать нас зараз, адже за їхніми плечима такий великий досвід.

Є люди, які на перший погляд звичайні: такі як всі. Але коли заглянеш в їх душу – дивуєшся: звідки така сила та любов до життя? Ці слова про героя нашого матеріалу, який має свій секрет довголіття: любити людей і все навколо. Георгій Феодосійович Цевух 20 квітня відсвяткував 90 років від дня народження. За його плечима -- важке життя: війна, яку довелося провести у трудовому таборі в Німеччині, а після повернення додому нові випробування – злидні, армія. Сьогодні чоловік згадує про ті часи, які з його вуст записала внучка Яна Супрунюк.

– Мені було лише 10 років коли настала війна. Нічого не віщувало біди в той день, я погнав корів на пасовище, раптом помітив затуманене небо, потім почали летіти німецькі літаки. Під вечір, повернувшись в село, я почув як люди говорили, що німці наближаються. Вони вже у Томашовці. Наступного дня, в одинадцятій годині ранку, стало чутно, як їдуть танки зі сторони Піщі на Шацьк. Наша армія стала відступати в сторону Вілиці та Прип’яті.

Німці збудували казарми на місці сучасного лісового коледжу. Вони розпочали свою діяльність з того, що почали примусово залучати людей до різного роду робіт – рубати та ламати лозу, в’язати її та на вантажівці вивозити з Шацька. Я був тоді ще дуже малим і куди її переміщали, точно не знаю, але за словами очевидців, вона використовувалась для забезпечення прохідності танків через болота. Я ходив на роботу то за брата, то за батька, бо останній був контужений після Першої світової війни. Мав два старших брати. Одного у 1941 році забрали до Німеччини, а старший служив в армії.

За часи війни з харчами було тяжко. З їжі мали те, що вирощували. Та й ту забирали. Не стало легше і після війни – була карточна система, куди входив і хліб.

Німці наводили тут свої порядки до 1943 року. Саме в тому році мене забрали до Німеччини. Мені було лише 13 років тоді, але як я не старався це довести, мені ніхто не повірив. Зовні я був дуже високим та міцної статури.

З острахом згадую, як весь шацький люд зігнали «за дріт» (так називалася зона на місці сучасного ринку. – Ред.) і сортували, як товар. Дорослих хлопців та жінок почали готувати до відправки в Німеччину. В Любомлі ми переночували, вранці погрузили нас в вагони-товарняки і повезли у Польщу. Тут мали пройти санітарну обробку. Але поступила команда і нас повезли у Томашовку, а звідти в Малориту. Кінцева зупинка -- німецьке місто Вупперталь, де розташовувався двохмільйонний табір. Тут нас протримали два дні. А згодом приїхав один господар і забрав нас у порт ватажниками. Це у місті Дюссельдорф. Тут ми розвантажували баржі та вагони, працювали і на місцевому млині.

Жили ми разом з військовополоненими на портових складах, які переобладнали на бараки та обгородили колючим дротом. Зранку за нами приходили вартові та під пильним наглядом вели на місце роботи. Так само черговий повертав нас і назад. Їжа була жахливою – шпинатовий суп, на день виділяли близько 50 грам хліба та час від часу маргарин.

Робочий день тривав по-всякому. О восьмій годині ранку нас забирали, і поки не виконаємо денну норму, ніхто назад не відпускав. Рятувало лише те, що давали один вихідний – неділю. Переводили дух і трохи спали, бо за важкою роботою відпочивати було ніколи, а особливо мені, підлітку, якому в 13 років довелося змінити рідний дім і випасання корів на важку роботу вантажника. Але навіть неділя була для нас важкою, бо потрібно було цілий день сидіти у бараці – не випускали нікуди.

Пам’ятаю випадок, коли розвантажували квасолю і вона трохи розсипалося. А правила були такі: якщо продукт розсипався, то вже не використовувався, а викидався у смітник. Вирішив, що поки ніхто не бачить, взяти квасолю собі. Насипав я її в казанок та почав варити. Приходить комендант і наказує мені її негайно викинути. Я послухався, але коли комендант пішов, знову взявся відварювати. Він повернувся вдруге з тим самим наміром, але вже не просячи, дістав пістолет і направив його прямо на мене. Не знаю, що мене тоді врятувало, чи доля, чи Бог, але комендант не вистрілив і я лишився живий.

Скільки ми були в Німеччині, там жодного разу не видавали ніякого одягу. В чому поїхали, так три роки і ходили, в тому повернулися і назад.

В Німеччині я був три роки, аж до 1946 року. Зі мною були люди зі Львова та Білорусі, а також вісім людей з Шацька. Працювали з нами і військовополонені. Спали ми всі на нарах, давали нам матраци з соломи, ковдру і подушку.

Як почали підходити американські війська до Дюссельдорфу, нас перевезли в Катрі. Там ми пропрацювали ще рік. Умови праці та прожиття були ще гірші. У Дюссельдорфі хоча б ліжка були, а тут змушені були спати на соломі та й харчі залишали бажати кращого.

Після року важкої роботи, американці, котрі визволили нас, на машинах відвезли до Одеру, перевели через міст до радянських військ, ми сіли у вагони та попрямували у Львів. Хлопців 1926-1927 років народження забрали до армії, а всіх інших – відпустили. Я разом з іншими звільненими сів у вагон та приїхав до Ковеля, звідти -- до Любомля. До Шацька ми йшли вже пішки.

Повернувшись додому, я працював. Потім служив в армії в російському Іркутську. Після служби трудився з братом у Магнітогорську заводі. Працював чесно, але тавро про те, що працював на німців, носив усе життя. Але ж не по своїй волі я на них працював!

Війна залишила в моїй пам’яті страшні спогади.

Підготував Віктор ГРИЦЮК, газета «Шацький край».

Коментарі

Читач

11:13 05.05.2019

Таку правду треба знати. Подяка рідним за те, що не залишили цю правду тільки в родинному колі.

Мирослава Любиш.

10:27 06.05.2019

міцного здоров"я до 100 літ.Шана і повага.

Шачанка

23:15 06.05.2019

Неможна забувати що пережили наші батьки

25 травня
Сьогодні
Вчора
23.05.2019
22.05.2019
21.05.2019
20.05.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин