«Без патріотизму не буде України», - шацький грузин з українським корінням

Іноді доля дарує нам зустрічі з людьми, спілкування з якими залишає справжній мікс вражень. Але точно знаєш одне: в цих людях ти з першого слова та першого погляду знаходиш щиру душу та справжнього товариша.

І коли випадково на вулиці зустрілася із Джемалом  Бідюком, переселенцем з Донбасу, про долю якого довелося писати два роки тому, щиро раділа цій зустрічі. А вже за тиждень переселенець-грузин з українським корінням у своєму будинку за філіжанкою кави та власноруч спеченим хлібом розповідав про те, чим живе сьогодні та чому для нього слова «патріотизм» та «Україна» - не порожній звук, а вболівання за долю країни, яка за більш ніж чотири десятки років стала другою домівкою для його родини, пише газета «Новий погляд+».

Родом Джемал Бідюк з села у Кахетії (регіон Грузії). Його батько після другої світової війни у 1949 році поїхав з України (звідси – й українське прізвище) шукати кращої долі у Грузію, куди раніше переїхала його сестра,  там і одружився. В родини один за одним з’явилося двоє синів, молодший з яких – Джемал. Нехитру сільську науку від діда-грузина про секрети господарювання на винограднику, настанови трудитися завжди чесно та жити по совісті Джемал засвоїв на все життя, тому тепер, споглядаючи на несправедливість у суспільстві, щиро переживає за долю двох народів – грузинського та українського.

Після навчання у школі, розділеної на два сектори – російську та грузинську, здобуття спеціальності слюсаря-монтажника та служби в армії поїхав з рідної Кахетії у Донецьк, до батькових сестер. Там і залишився жити, зустрівши свою другу половинку – майбутню дружину Людмилу. До речі, родом вона – із села Вілиця, що на Шаччині. Щоб забезпечити сім'ю житлом, після чотирьох років роботи водієм пішов працювати у бригаду з будівництва шахт, адже там черга на житло рухалася швидше. Та й квартиру родині, де було двоє діток, обіцяли трикімнатну. Зрештою, мрія родини про власне помешкання здійснилася у 1992 році.

1

«Я не кажу, що мені жилося важко чи легко. Так жила більшість родин: спочатку перебивалися у гуртожитку, роками стояли у черзі на квартиру. На моїх очах на початку буремних 90-х відбувалося чимало подій, бо на той час Донбас із його заводами, шахтами після розвалу Союзу був ласим шматком для багатьох: як кримінальних авторитетів, так і для людей, котрі будь-яким способом намагалися втриматися при владі. І от суміш влади, силовиків та криміналу (бо в одних були гроші, а в інших – влада), розподіл сфер впливу призвели до того, що ми маємо тепер: панування олігархізму, війну на Донбасі, виживання більшості українців. На наших очах із заводів та шахт на металолом вивозилося усе цінне устаткування, а самі підприємства повільно перекочовували із державної у приватну власність…», – розповідає Джемал. 

Мрія повернутися до рідної Грузії не покидала Джемала протягом багатьох років, тож зрештою родина купила у Кахетії земельну ділянку, де батько разом із сином почали зводити будинок. Та у 2014 році у Грузії син трагічно гине.

«На цьому мій «грузинський проєкт» закінчився, – з сумом в голосі каже Джемал про втрату своєї кровинки, а його погляд ковзає на стіну з портретом сина. – В ньому я бачив продовження свого роду, свого коріння. А з початком війни на Донбасі дружина та донька не захотіли їхати у Грузію, тому у 2015 році ми переїхали сюди, на малу батьківщину Людмили, бо сподівання на швидке завершення війни не виправдалися…» 

І не лише війна найбільше болить грузину з українським корінням. Мова, патріотизм, готовність відстоювати інтереси простого народу, – це те, про що говорили із Джемалом упродовж двох годин. Ні, він не претендує на те, щоб його погляди ставали аксіомою для кожного, але мовчати, каже, теж немає сил.

«Найбільш прикро те, що мало людей-патріотів, що в Грузії, що тут. Якщо люди не одумаються і не візьмуться будувати спільно свою державу – вона з часом просто перетвориться у колонію. Я багато чого спільного бачу між моїми двома народами: українським та грузинським. Років 20 тому Грузія була країною третього сорту, і за час правління Саакашвілі країна трохи піднялася у своєму розвитку, наздоганяючи сусідів. Українці – не бідний народ, працьовитий, гостинний. Тільки на початку 90-х її розграбували ті, хто тепер числиться у списках мільярдерів. Простому люду залишалося тільки виживати», – переконаний Джемал.

Чоловік каже, що поки при владі будуть олігархи або ж вони будуть впливати на політику у нашій державі, Україна не зможе стати повноцінною європейською державою.

3

«До теперішнього стану в державі призвів цілий ланцюг подій, починаючи ще з кінця 80-х. Коли при Союзі в людей були гроші, але купити на них практично не можна було нічого, бо полиці буди порожніми, це був перший «дзвінок» про невідворотні зміни в суспільстві. Люди на підприємствах стали масово виносити на собі продукцію: працюєш на пекарні – виносиш хліб, на заводі, де виробляють олію – виносили її. Таке враження, що простий народ жив своїм життям, а тодішня верхівка Донбасу – іншим, зі своїми «розбірками», поділом влади, майна, сфер впливу, зародженням корупції… Вийшов своєрідний симбіоз із колишніх партпрацівників, що не бажали втрачати владу, криміналу, силовиків і так званих господарників. І ця модель правління з початком 90-х років вийшла далеко за межі Донбасу. Так розібрали фактично всю країну», говорить грузин.

1

Усе це – вже в історії, але вона має незворотні наслідки для усього українського суспільства, переконаний Джемал. Бо де нема державницької ідеології, там рано чи пізно варто очікувати війни. Саме вона показала параліч нашого суспільства, особливо – державницьких структур. Єдина можливість змінити хоч щось у цій країні – раз в 5 років йти на вибори та голосувати за тих, хто справді прагне змін, за політиків, мета яких – на наживати статки при владі, а дійсно дбати за народ, армію, відстоювати державну мову та місце України серед європейських країн. 

А починати зміни потрібно з себе: свого села, селища, міста, до чого й закликає шачан. Об'єднуватися заради готовності захищати кордони своєї держави, бо без патріотизму будь-яка справа буде провальною, переконаний грузин з українським корінням.

Віта ШЕПЕЛЯ