У сім'ї Карпуків із Шацька бути військовим – це сімейне

14 Жовтня 2020, 10:10

4959

Кожен з нас прагне реалізувати себе у тій, чи іншій професії. А для певної категорії людей вона взагалі є сенсом усього життя. Буває й так, що справу батьків продовжують діти, і тоді зароджуються цілі родинні династії. Військова кар’єра у даному випадку не є винятком.

Так, у сім’ї шацького військовослужбовця Михайла Карпука до лав Збройних Сил також вступили донька Ангеліна та син Руслан, а дружину можна автоматично зарахувати до їх числа. Адже не зважаючи на те, що пані Лідія є берегинею домашнього вогнища та надійним тилом, у думках та переживаннях знаходиться поряд з ними.

Михайло Карпук не уявляє себе без армії, і не зважаючи на натяки, що, мовляв, ніяк не зупиниться, продовжує нести службу, захищаючи східні кордони України від російського агресора. З назв населених пунктів, у яких навчався та ніс службу, він може створити власну топонімічну карту.

Військовою справою чоловік захопився ще у шкільні роки, і саме тоді зародилася мрія пов’язати з цим подальше життя. Вплинули на вибір майбутньої професії та формування патріотичних поглядів й уроки допризовної підготовки юнаків, зустрічі з прикордонниками місцевих застав та представниками Любомльської військової частини. Але остаточний вибір на користь армії зробив по закінченню строкової військової служби у Києві, і зрозумівши, що знайшов свій шлях - продовжив навчання у Севастопольській школі прапорщиків. Після її закінчення по розпреділенню опинився на Далекому Сході (село Слов’янка Приморського краю). Саме туди, за 9 тисяч кілометрів від рідного Шацька, поїхали служити удвох з дружиною. «Поїхали з двома валізами, а через сім років повернулися з двома дітьми», - любить примовляти Михайло Карпук.

Після розпаду СРСР чоловік ніс службу у прикордонних військах України та, аби досягти кар’єрного росту, закінчив Хмельницький інститут прикордонних військ. Після цього досвідчений кадровий офіцер з 1993 року до 2006 служив на території Шацького району. Був начальником застав у Хрипську та Піщі. Згодом отримав статус військового пенсіонера, адже вислуги було достатньо для того, аби насолоджуватися спокійним розміреним життям. Та це тривало недовго.

-Тоді я й гадки не мав, що знову доведеться вдягти форму прикордонника. Оскільки почалася війна, і я як кадровий військовий не міг проігнорувати цей факт. Також не міг бути стороннім спостерігачем, який сидить вдома та слідкує за новинами на Сході лише із засобів масової інформації», - пригадує мій співрозмовник.

Так, у 2015 році Михайло Карпук був призваний по мобілізації на посаду начальника відділення по забезпеченню Шацького райвійськкомату та, пройшовши перепідготовку в Львівській Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного та Рівненському полігоні, потрапив на Схід. У складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ніс службу у Мар’їнці й Красногорівці та майже через два роки звільнився за сімейними обставинами.

Але невдовзі повернувся на службу, бо щось тягнуло його туди знову і знову.

На даний час Михайло Олександрович знаходиться в Чернівцях після виконання бойових завдань в зоні ООС, де обіймає посаду заступника командира 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону з морально - психологічного забезпечення.

Військовослужбовець, який чимало років перебуває на Сході, відзначає, що натепер бійці мають хороше речове, харчове та технічне забезпечення. Особливо пишається їх високим рівнем професійної підготовки. На думку Михайла Олександровича, це відбувається завдяки тому, що здебільшого служити йдуть люди з військовою освітою, раніше мобілізовані, які свідомо роблять свій вибір за покликом серця. Вони реально розуміють з чим мають справу, на відміну від цивільних, які примусово поповнювали ЗСУ у перші роки війни. Свідченням цього є здобутки його батальйону - захоплення розвідувальною групою великокаліберного кулемета противника на опорному пункті ворога та знищення декількох одиниць його техніки.

Окрім цього, чоловік відзначив, що місцеві жителі прифронтових населених пунктів більш адекватно сприймають своїх визволителів та менш відчутними є їх сепаратистські настрої.

-Моє професійне бачення щодо розв’язання військового конфлікту – це йти до кінця і не погоджуватися на перемир’я. У цьому випадку я є прихильником силового методу звільнення рідної землі. Бо як можна пробачити тисячі загублених життів наших патріотів та горе їх рідних?- впевнено висловлює власну позицію Михайло Карпук.

Сидіти склавши руки він не може не лише через патріотичні погляди, а й через те, що у Збройних силах України служать його діти. Син Руслан - на відділі прикордонної служби «Світязь», який попередньо перебував у Станиці Луганській. Донька Ангеліна, після закінчення Одеського державного медичного університету та військової кафедри, що була при ньому, - здобула спеціальність лікаря невідкладної медичної допомоги. Пропрацювавши 2 роки у Луцьку в складі медичної бригади швидкої допомоги, вона здалеку розпитувала батька про ситуацію на Сході. Мама серцем відчула, куди хилить донька та одразу поставила конкретне запитання: «Досить військових у нашій сім’ї, куди ще тебе несе?». І її цілком можна зрозуміти, адже й так повсякчас хвилюється за своїх чоловіків.

-Але все-таки донька зробила свідомий вибір і поставила до відома членів родини, що нестиме службу начальником евакуаційного відділення у 14-ій окремій механізованій бригаді. Мені не залишилося нічого іншого, як благословити її. Впевнений, що дитина, яка змалку росла по військових гарнізонах вже є «військовопідготовленою». Я особливо пишаюся Ангеліною, адже за дві ротації вона врятувала життя багатьом побратимам та місцевим жителям прифронтових районів Луганської області. На даний час у неї все складається якнайкраще: вона вийшла заміж за військовослужбовця та не залишає службу. А це означає, що військовою є у нас тепер не сім’я, а родина, - з гордістю у голосі додає на завершення розмови Михайло Карпук.

Людмила МАКСИМЧУК