«Щоб потрапити в диванний цех необхідні були відповідні рекомендації та хороші зв’язки», - Віра Денисовець про роботу в промкомбінаті

03 Жовтня 2020, 16:45

2878

Віра Іванівна Денисовець, віддала двадцять чотири роки Шацькому промисловому комбінату, вона розповіла про те, як влаштувалася та працювала на підприємстві.

У часи розквіту виробничої діяльності промислового комбінату шачани підтримували місцевого виробника та купували його продукцію. Чи не у кожному будинку нашого району інтер’єр прикрашали різьблені дерев’яні шкатулки, картини, плетені з лози вироби, різні види меблів тощо. Особливою популярністю у покупців користувалися дивани. Їх було вигідно замовляти через те, що робітники цеху могли задовільнити індивідуальні потреби клієнтів щодо зовнішнього вигляду та наповнення м’яких частин.

Жінка є уродженкою Закарпатської області. У 1980 році вона вийшла заміж за жителя села Підманове та переїхала до нього на постійне місце проживання. Згодом спробувала працевлаштуватися у Шацький промкомбінат, оскільки вже мала досвід роботи на схожому підприємстві.

У колектив передовиків диванного цеху потрапити міг не кожен. Для цього необхідні були відповідні рекомендації та хороші зв’язки. Тож, Вірі Іванівні спершу довелося три місяці збивати ящики для посилок у спеціальному приміщенні, на місці робітниці, яка перебувала у декретній відпустці. І лише згодом перейшла до диванного цеху.

-Колектив налічував більше десяти осіб, серед яких були жінки та чоловіки. Бригада працювала в одну зміну. Денний план становив 30 одиниць. Диванний цех співпрацював з пружинним та з цехом чистової заготовки. Там виготовляли металеві та дерев’яні каркаси, з яких формували спинки й сидіння. Усі частини меблів ставили у вертикальному положенні. На початку робочого дня, коли працівники були готові приступити до роботи, бригадир Яків Мазурок гукав: «Дівчата, йдемо носити зборку!».

Новачкам діставалася найскладніша робота. Я ставила дерев’яний каркас та стелила відходи вати. Далі накладала металеву сітку і прибивала спеціальними цвяхами, оскільки скоб спершу не було. Від цього дуже страждали пальці та нігті на них. Готові конструкції я передавала іншим жінкам для виконання наступного етапу роботи. Вони настилали шар за шаром сірий ватин у чотири яруси, який приметували голками та обтягували мішковиною. Згодом чоловіки кожну з частин вправляли в крої гобелену, які спеціально виготовляли для нашого цеху чотири швачки, клали під прес та зашивали кути, наостанок фіксуючи цвяхами. Увесь процес проходив під наглядом майстрів, технологів та бракувальників.

Згодом тяжку роботу замінили на легшу, і я разом з бригадиром оббивала та зашивала кути виробів. Звичайно ж, для цього добирала нитки відповідного кольору.

Майже готові дивани у вертикальному положенні жінки виносили на так звану оковку, а далі їх упаковували на відправлення у різні пункти призначення.

У дружньому колективі й робота здавалася легшою. Доброю традицією було ділитися особистими розповідями, пережитими у позаробочий час, - пригадує минуле Віра Іванівна.

Об 11 годині можна було випити чаю та відпочити. В обідню перерву - всі місцеві поспішали додому, а жінки, що проживали у навколишніх селах, розходилися по особистих справах. Рівно о 13.40 приміщення відкривали для роботи. Інколи пані Віра залишалася у цеху, і примостившись на ватині, читала книги або в’язала гачком круглі килимки.

У Шацьку дивани можна було придбати у меблевому магазині, де продавцем працював Іван Сидун. Вони коштували від 126 - 180 карбованці. Але усі бажаючі могли замовити їх одразу в цеху.

Герої нашої рубрики неодноразово розповідали про сувору дисципліну, яка панувала на виробництві. Працівники закладу інколи навіть користувалися дірою у стіні, через яку можна було непомітно потрапити на територію підприємства. Пані Віра відверто зізналася, що її сторожі частенько змазували лайном або солідолом. По неприємному запаху чи забрудненому одягу можна було легко виявити, хто запізнився на роботу. І як би її не закривали, люди все одно робили лаз, аби не йти через прохідну та не бути покараним. Адже як не плануй свій день, життя все одно вносить свої корективи і змушує йти проти усталених норм та правил.

Людмила Максимчук