«Золотий» ужинок редакційних буднів любомльсько-шацького журналіста Олександра Хоменчука

06 Червня 2020, 10:00
Олександр Хоменчук 2365
Олександр Хоменчук

Прожити 50 років у журналістиці (бо таки й справді прожити!), при цьому зуміти втримати своїх постійних читачів, вистояти «у локальних боях за право писати і друкувати те, що необхідне читачеві, що хвилює громадськість», дотримуватися кодексу журналіста та не купитися на обіцянки чи то погрози «впливових» людей зуміє не кожен.

Але це – не про метра любомльсько-шацької журналістики (та що там казати – навіть Волинської!) – Олександра Йосиповича Хоменчука. Недарма він є тричі лауреатом обласної премії «Золоте перо», автором восьми друкованих збірок, автором десятків тисяч статей у районних, обласних та всеукраїнських газетах, гуморесок та гумористичних нарисів, активним дописувачем альманаху, що видається у Польщі українською діаспорою. І просто – щирою, шанованою та порядною людиною, котра ніколи не відступає від своїх принципів, пише газета «Новий погляд+».

«12 березня було рівно 50 років, як я почав професійно займатися журналістикою. А почати писав ще за десяток років до того – ще у 1960-му. Перші мої вірші, як і перше інтерв’ю з молодою ланковою із сусіднього села, надрукували у районній газеті Кореччини. Ну, правда, ті вірші мало не «боком вилізли» батькові (Олександр Йосипович сміється), бо ж таки правда трохи «поколола очі» місцевому керівництву колгоспу. На саркастичні репліки односельчан на кшталт «пісатєль наш пішов» подумки розмірковував: «отже, мене читають» та сприйняв як стимул до ще більшої роботи  та удосконалення. Тоді й зрозумів, що друковане слово таки має неабияку вагу!», – розповідає Олександр Хоменчук. 

2

Пригадує, що в юнацькому віці дуже любив книги. У 14 років перечитав усю сільську бібліотеку, потім добрався до книг  бібліотеки райцентру, де вчився у старшій школі. Разом з тим з книг виписував цікаві заголовки, приказки, вислови, цитати… Дописував не лише в районну, а й обласну газету Рівненщини, бо бачив, що його гостре слово та критика таки влучали в ціль.

Але обрати професію, пов'язану зі словом, тоді не наважився. Проте під час навчання у Шацькому лісовому коледжі ім. В.Сулька продовжував дописувати в Любомльську районну газету «Радянське життя» (тоді Шацький район входив до складу Любомльського, а редактор газети пропонував посаду кореспондента та захмарну на той час зарплатню – 120 карбованців). Не покидав працювати над словом і під час служби в армії, дописуючи в редакцію військової газети «За Родину», журналу «Дніпро» та інші.

І вже тоді прийшло сприйняття того, що журналістика – це те, чим хоче займатися усе своє життя. Редактор газети «Радянське життя» запросив молодого та перспективного 26-річного хлопця на роботу та призначив на посаду завідувача відділом листів і масової роботи.

2

«Показали мені робочий стіл та цілу купу листів, які потрібно було розібрати, дати відповіді… І всі вони – від людей. Бувало, що в день надходило по 20 листів, і жодного з них я не залишив без уваги. І з роками люди звикли до того, що приходили «не в редакцію, а до Хоменчука», – розповідає Олександр Йосипович.

Разом з тим Олександр Хоменчук вступив на навчання до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на факультет журналістики. Правда, навчатися довелося заочно, бо, як каже, редактор боявся, що у Любомль молодий спеціаліст може і не повернутися.

Через 10 років Олександра Хоменчука призначили завідувати відділом партійного життя. «Хоч і старався, але не любив я цього, отих фраз стандартних, канцеляризмів. Усяко намагався урізноманітнити ту суху мову, подавати матеріал нестандартно, чим «привернув» увагу обласних посадовців. Я любив іти в народ, зустрічатися з людьми, чути їх, бачити…», - з ностальгією каже журналіст.

Першу свою вагому обласну нагороду «Золоте перо» Олександр Хоменчук отримав у 1984 році, далі були ще дві. Адже його гумористичні твори та статті публікували не тільки обласні газети, а й такі відомі всеукраїнські друковані видання, як «Перець», журнал «Україна», газети «Молодь України», «Радянська Україна», «Сільські вісті»…

Пригадує у розмові й зустріч із неординарною людиною – генералом Петровим, який приїжджав в Любомль поспілкуватися з людьми. Цей чоловік у 20 з гаком років повернувся з війни без ніг та рук, але таки зумів побудувати кар’єру військового.

«Це справді приклад мужності та оптимізму, витривалості та сили. В його очах та словах було чутно таку жагу до життя та силу волі, що дехто з руками та ногами, зіткнувшись із проблемами, починав скиглити. Ця зустріч справді перевернула мій світогляд на багато що. От у кого треба було вчитися», – пригадує Олександр Хоменчук.

Очолити любомльську газету «Наше життя» Олександрові Хоменчуку довелося аж у 62 роки. І вже за його п’ятирічного редакторства газета мала один з найбільших тиражів (понад 4 тисячі примірників), бо читачі отримували інформацію, яка цікавила людей, а не владу, статті, приправлені гострим гумором та справедливою критикою. За це, звісно, іноді доводилося «поплатитися» фінансовим станом газети, бо ж тодішній владі не дуже подобалося те, що доводилося читати у газеті.

Проте результатом таких зусиль стала нагорода від Волинської обласної адміністрації в номінації «Кращий редактор». Адже репортажі не лише з сесійної зали, а й навіть фуршетів, лазні, операційної, висвітлення проблем, з якими зверталися люди, у поєднанні з влучними народними приказками та гострим слівцем чи не найбільше були цікаві читачам «районки».

Журналістські та редакторські будні, досвід, теми, життєві проблеми звичайних людей, актуальні питання сьогодення вилились для Олександра Хоменчука у вісім творчих збірок, перша з яких – «Всяк на свій смак» вийшла у 2002 році. Тепер готує до виходу ще одну збірку на тему польсько-українських стосунків. Улюблені з них – «Проща» та «Портрети й силуети», де розповіді – про АТО та дорогих серцю людей. Майже 11 років співпрацює і з польською газетою, у якій розкриває актуальні сучасні та історичні проблеми стосунків двох прикордонних регіонів та двох держав.

За роки творчої діяльності отримав почесний знак від Національної спілки журналістів України, членом якої є з 1980 року, золоту медаль української журналістики.

«Моє життєве кредо – йти вперед та не оглядатися. Треба попри все, робити свою справу, доносячи до людей правду та істину», – переконаний журналіст.

Віта ШЕПЕЛЯ

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024