Перший доброволець Шацького району – про три роки війни на Сході

В березні 2014 року війська Російської Федерації анексували Крим та почали воєнні дії на сході та півдні України. Знесилена Революцією гідності держава виявилася неготовою дати достойну відсіч агресору, до того ж режим Януковича фактично ліквідував українську армію.

Перший період неоголошеної війни був дуже важким для нашої держави. Сьогодні, споглядаючи на ті події, можна із впевненістю відзначити одну із вирішальних ролей саме добровольців у відстоюванні територіальної цілісності  країни – пише газета «Новий погляд+». 

Житель Шацька Анатолій Водько став першим добровольцем від району, який у 2014 році прийняв рішення стати на захист України. На той час Анатолію Петровичу, пенсіонеру органів внутрішніх справ, було 53 роки. У військовому комісаріаті сказали, що служба всього на три місяці. Насправді ж перший похід на війну затягнувся для нього на рік і три місяці. Влітку, відразу після навчань на полігоні, шачанин потрапив у містечко Бойківське (Тельманове) Донецької області, яке вже в вересні перейшло під контроль сепаратистів самопроголошеної ДНР.

З засобів захисту мав бронежилет, який видали в Шацькій райдержадміністрації, та металеву каску часів Другої світової війни. Перше обмундирування  і взуття швидко зносилися, згодом форму і берці купував за власну пенсію. Продукти зразу збирала і пересилала на фронт сестра Анатолія Петровича, потім стали допомагати волонтери.  Щодо воєнних дій, то сили були нерівними: українці боронили землю на старій, виведеній з Афганістану, військовій техніці, а в терористів була надсучасна зброя. «Для порівняння – їхня снайперка пробивала броню», – розповідає.

Далі була служба біля Волновахи, Гранітного, в Щасті, Новому Айдарі. До речі, після повернення додому з війни наприкінці 2015-го Анатолій Водько ще двічі підписував контракт. Загалом провів у гарячих точках Сходу України три з половиною роки. На початку війни бійці жили  і зимували в землянках, які самі ж і копали. Спали на соломі, бо спальних мішків тоді ще не постачали на фронт. Миші по головах бігали… Не було ні питної води, ні запасу харчів. Не можна було помитися, випрати одяг – бувало, що по місяцю не знімали з себе форми.

4

Але це все дрібниці, у порівнянні з воєнними діями, які несли смерть і розруху.

«Не вірте тим, які кажуть, що на війні не страшно. Коли ворог стріляє з САУ і на землю летить тонна металу, то здригається все навкруги. Та найстрашніше, коли вмирають молоді. Ніколи не забуду загибелі 22-річного бійця з мого екіпажу, який був родом із Черкас», – пригадує доброволець.

Попри постійну небезпеку, Анатолій Петрович ніколи не проявляв свого страху. Може, саме за цю безстрашність він отримав на війні псевдо «Бешенный дед». Потім, коли побратими дізналися, що він колишній правоохоронець, його стали називати «Шериф».

З 2015-го на службі багато що змінилося: держава забезпечила добротною формою, надійним бронежилетом, кевларовою каскою. Стало більше продуктів, яких вистачало не тільки для військових, але й для мирного населення, дитсадків, шкіл. Привозили мобільні пральні з машинами-автоматами – можна було випрати і висушити одяг. Воєнний побут потрохи налагодився. А вже за декілька років українська армія стала сильною, боєздатною і, що найбільше тоді радувало Анатолія Петровича, ввійшла в ТОП-10 найпотужніших армій Європи.

«Попередня влада дбала і про військових – це відчував на собі кожен солдат, і про безпеку країни, і чітко висловлювалася проти будь-яких проявів капітуляції… З нинішньою не так все просто», – недвозначно натякнув ветеран АТО на ситуацію, що складається в країні.

5

«То коли ж закінчиться війна?» – сподіваюся почути відповідь на запитання, яке хвилює.

«Думаю, нескоро. Найперше, не можна вірити ворогу і розводити війська. В 2015-у ми відійшли на три кілометри, а терористи зайняли наші позиції. Проти нас воюють потужні регулярні війська РФ, без допомоги НАТО ми їх не здолаємо» – відповідає.

В січні 2018 року Анатолія Водька демобілізували, і він приїхав додому. Роки, проведені на війні, три контузії, два поранення далися взнаки – боєць отримав статус інваліда війни третьої групи. Перший час не міг звикнути до мирного життя – тягнуло на фронт, до друзів, побратимів. Не стиралися з пам’яті страшні воєнні епізоди, тому змушений був знищити всі фотографії, які нагадували йому про війну.

Воїни-добровольці, такі, як шачанин, не віддали Україну ворогу і першими стали на її захист. І хоча клята війна внесла чорні кольори у життя Анатолія Петровича і розділила невидимим кордоном його і доньку з внуками, які живуть у Росії, та він пишається, що є захисником своєї держави.

Зі святом, український добровольцю!

5

Читайте також: В Україні 14 березня відзначають День добровольця

Мирослава ЦЮП’ЯХ