98-літня праведниця з Острів'я поділилася секретом довголіття

Коли Олені Улянівні Бакун із села Острів’я бажали дожити до ста літ, вона вдавано обурювалася: «То мені тільки два роки залишилося?..»

Цій бабусі направду скоро виповниться 98. Вона має світлу пам'ять, добре чує, бачить і сама (ну хіба з маленькою допомогою рідних!) дає раду своєму господарству – пише газета «Новий погляд+».

Бабця Олена за все життя ніколи ні з ким не сварилася і не робила зла ближньому. Через це її називають у селі праведницею, а місцевий священник навіть причащав свою найсумліннішу і найстаршу парафіянку без попередньої сповіді.

Людочки, дитятко, сестриночка, батейко – так довгожителька називає рідних і знайомих. В її очах бачу неймовірну доброту і бажання прихилити світ до мене, своєї співрозмовниці, а слова ніби огортають теплом і ніжністю. Втрати, стихійні лиха, війни, які довелося пережити за довгий вік, не змарнували скарбів її серця, а навпаки, примножили. Їй дуже важко даються спогади. Коли починає розповідати, голос стає тремтіти, а на очах час від часу з’являються сльози…

Народилася Олена Улянівна 19 травня 1922 року в селі Затишшя. 18-літньою вийшла заміж за парубка Федора і в 1940-му прийшла «в невістки» до свекрів в Острів’я. У подружжя народилися сини Станіслав і Василь. Коли старшому було півтора року, а молодшому шість місяців – почалася  «польська війна» і чоловіка забрали до війська.

2

Олена і Федір Бакуни

На жаль, звідти він уже не повернувся живим. Через деякий час раптово помирає свекор, і в хаті залишаються Олена, її свекруха і маленькі діти. Жили в старенькій, «як порохно», хатині і збирали будматеріали на новий будинок. Працювала Олена «на ланці», заробляла в місяць 20 рублів і «метр хліба». Помаленько заготовила і порізала дерево на дім.

Та біда, як кажуть, сама не ходить. Напередодні бачить молода вдова сон: «Прийшов хтось і розпоров мене, всі нутрощі зсередини вийняв. І мене не стало…».

21 вересня 1954 року сусідські діти знайшли мертву курку і захотіли її за хатою, біля стіжка з соломою, обсмалити. Було сухо і дув сильний вітер. Стіжок зайнявся, потім – хати, хліви. На горищі одного з будинків були заховані в соломі кулемет, рушниця і патрони. Останні почали вистрелювати і поцілювати в інші помешкання. Того страшного дня згоріли до десятка сільських будівель, в тому числі і хатина, де жила з сім’єю Олена Бакун.

У той зловісний час жінка разом зі свекрухою працювала в колгоспі, один син пас худобу, інший був у школі. Як почула про пожежу, то прибігла і хотіла кинутися в вогонь, щоб щось врятувати. Якби не втримали, то була б загинула.

«Все згоріло дотла: і хата, і заготовлене дерево. Як побачила, то втратила свідомість… Нема нічого: ні банячка, ні чищинки, діти плачуть… Добрі люди нас тоді прихистили. Я не хотіла жити. Лягала і просила в Бога собі смерті. Аж сниться покійний чоловік: «Олено, чого ти смерті просиш? Не вмирай. Ти ще там належишся…», – розповідає бабця, не приховуючи сліз.

Після цього встала, перехрестилася і зрозуміла, що треба жити далі. Родина помагала харчами, одягом. Через деякий час дали ділянку – нарізали лісу.  А там батько з братами і добрими людьми побудували хату.

Дерева трохи не вистачало, і Олена Улянівна наважилася йти в район просити про допомогу:

«Ніколи не просила, як би тяжко не було. Проте хату треба було добудувати. Подумала: тож по морді не дадуть, і поїхала. Хвилювалася, бо там така поважна контора, до начальства красноармійці пропускали. Зайшла, а там сидить начальник – молодий, високий, красивий, звали його Андрій Якович Верба. Приніс табуретку, посадив мене: «Кажіте». Він таки мені допоміг. А потім ще приїжджав у село, оглядав хату, казав, чому я так мало попросила, і дивувався моїй чесності».

Бабця Олена не вміє ні читати, ні писати, лише знає, як поставити підпис під документами. Проте в її пам’яті зберігається багато молитв – каже, що чула в церкві і поступово завчила: «Отче наш», «Вірую», до Богородиці. Любить бувати у церкві, відчуває там благодать Божу, та й парафіяни разом зі священником ставляться до неї, як до рідної. «Я також не сварюся ні з ким. Боюся зачіпати людей і гнівити Бога. Бо я ж таку  велику біду пережила…».

Запитую в довгожительки про її кулінарні вподобання. Розповідає, що м’яса їй тепер не дуже хочеться. Любить молоко, картоплю, борщ – свої продукти, домашні, «купчого» з магазину не признає. Не п’є і спиртного.

«Горілка – то зводітєлька. Бачила, як мої колєги колись пили, то вони всі погинули».

Бабуся ще декілька років тому садила город, сама пекла паску до Великодня. Зараз тримає у господарстві декілька курочок і може в теплу пору, щоб не сидіти самій вдома, піти до внуків пополоти в полі городину.

В лікарні була декілька разів за все життя.  «Ото недавно лікували мене. Дали якийсь порошок. Я то вип’ю його, то не вип’ю. А потім лікарі сказали, що я здорова, і відпустили додому». Як була малою, то не хворіла: «Хіба кашель возьме. А мій батейко купить меду, розігріє його. Я вип’ю – та й стаю здорова».

В бабусі Олени залишився один син, другий помер. Має 6 внуків і 16 правнуків. Діти кличуть її до себе, кажуть, буде легше. А вона зі своєї хати нікуди не хоче йти. Син чи внуки, що живуть в Острів’ї,  наносять їй дров, щоб мала чим грубу палити, приберуть у кімнатах, куплять, що потрібно. Постійно навідуються до старенької, цікавляться її здоров’ям, допомагають і підтримують.

Нелегке життя прожила бабця Олена, проте ніколи не казала: «За що мені це все?». Мудра, добра, терпляча, смиренна, вона випромінює любов і знає, в чому секрет її довголіття: «Не в їжі, дитятко, бо бувало, що вхоплю шматок хліба і біжу до роботи. А в дотриманні Заповідей Божих і в любові до людей».

Мирослава ЦЮП’ЯХ

Читайте також:

Церква святої Варвари в Острів’ї – пам’ятка архітектури місцевого значення

Острів'я: історія і сьогодення села. ВІДЕО