У свої 85 Уляна Сидорук ще й досі вишиває, в'яже та шиє

06 Липня 2019, 10:45

3258

Коли днями завітала до оселі родини Зубів, що в селі Піща, у дворі мене радісно зустрічає пані Тетяна «То Ви, мабуть, до нас!» та хутчій виряджає свою маму перевдягатися у вишиванку. Бо ж і причиною мого приїзду стала саме вона – берегиня домашнього вогнища, невтомна трудівниця та майстриня Сидорук Уляна Марківна.

6 липня цій ще доволі жвавій, з душевною усмішкою жінці виповниться 85 років, за плечима якої дитинство, що крокувало поруч з війною, післявоєнні роки важкої праці у колгоспі, і разом з тим – гордість за дітей, внуків та правнуків.

У кімнаті, де тепер мешкає Уляна Марківна, стіни увішані вишитими рушниками, на підлозі – в’язані килимки ручної роботи. Усе це – творіння її рук. А сама ювілярка одягає вишиту ще за молодості червоними та чорними нитками сорочку, що робить її молодшою літ так на десять… Біля ніг бабусі весь цей час крутиться правнучок Володька. Для нього найкращим другом є вона – бо ж і м’яча з ним пограє, і віршика навчить, і приголубить внучатко. Зрештою, Володька зручно вмощується поряд із прабабусею, і хоч поки не розуміє, про що говоримо з нею, тихо та уважно слухає її голос.

Розпочинає Уляна Марківна свою розповідь спогадами 80-річної давнини: народилася у селі Кропивники, де, окрім неї, найменшої, в родині виховувалося ще двоє сестер (Настя та Степанида) та брат Трохим. ЇЇ дід Федір на той час у селі був великим майстром скрипок, не відставав і син Марко (батько Уляни), бо ж усіх сусідніх сіл їздили до нього по бочки, діжі, меблі.

«А яка та хата викрашана була, вироблена. А ще кажуть, як баба моя заміж ішла, то у скрині її було приданого 70 сорочок вишитих. Одну з них ще й тепер маю. Їй вже 120 літ», – у захваті розповідає Уляна Марківна.

Вона, мабуть, й перейняла від них роботящу натуру.

На старечі очі набігає скупа сльоза, коли запитую про війну. Витираючи очі краєм зеленої квітчастої хустки, згадує, як ховалися по корчах, лісових хижах, хуторах, спали у ящиках, бо не знали, від кого більшого зла чекати: німців, радянських солдат, бульбашів чи партизанів.

«Стукають у двері вночі: хазяїн, отвори! А хто стукає – не кажуть. То й боялися пускати у хату», - розповідає Уляна Марківна.

Та найбільше врізався у пам’ять епізод вбивства одним з відомих кропивницьких партизанів (ім’я його з певних причин не вказуємо) сусідки. Досі пам’ятає її ім’я – Юстина Мостоцька, чоловік якої був десятником за німців. Жінка саме прийшла увечері до їхньої хати. Раптом увірвалися партизани, та дітей, що сиділи посеред кімнати, повідкидали до порогу. Сам партизан кинувся до Юстини: «Де чоловік?», та відтиснувши сусідку до помосту, почав бити прикладом рушниці. Кинувся потім і до господині хати, та вступився за її інший сусід: вона ж дітей наших гляділа… Юстина, кров з якої річкою тікла по підлозі, тільки просила дати напитися води. Так і померла в кутку. Сиротами залишилися четверо дітей, і Уляна Марківна починає перераховувати їхні імена: Омелян, Сендер, Манька та Ісак найменший…

Не раз доводилося рятувати своїх односельчан: одних – від німців, інших – від партизан, ще когось та рідну сестру, що працювала в Шацьку секретарем – від бульбашів. Він німців у житі ховали дітей тодішнього голови колгоспу Сухецького та його дружини-вчительки. У ліс передавали сухарі тим, хто там ховався. Корови, згадує, не раз залишали у лісі прив’язаними, бо боялися, що німці заберуть. Коли голодні були – у лісі шукали сорочині яйця та пекли їх у вогні. Досі пам'ятає їхній смак, в яких білок був наче холодець. Пригадує і розповідь своєї свекрухи про день, коли німці спалили у червні 1942 року сусіднє село Вілицю та 96 її жителів. Та саме до Шацька їхала, бо ж мала від партизанів щось передати.

«Заїжджає в село, аж там димить скрізь, люди стогнуть: води... Подивилась: а якої води дати, усе ж спалене, все прахом пішло…» – переповідає бабця.

А раз, було, з рожевого німецького парашута, якого сусід знайшов в урочищі Князь Багно, зробила собі хустку, вишивши її гладдю та почепивши на край кутаси.

Шкільної науки було в Уляни Марківни лише чотири класи. Далі не захотіла йти вчитися, бо вже з 14 років допомагала батькам на полі, у колгоспі.

«І мєндиль за те дали, і книжки маю», - хвалиться.

Та далі розказує про важкі колгоспні будні, де доводилось гектарами на просторих кропивницьких полях сіяти чумиз, коноплі, льон, кок-сагиз, вибирати плоскінь, стелили, мочили, пряли, ткали, сорочки шили, хустки. А скільки роботи щодня на фермі було, в саду, на городі! Пасла корови колгоспні, працювала у ланці, а згодом стала ланковою.

Вийшла заміж у 18 років за односельчанина - фронтовика Романа, а вже через рік Бог подарував молодій родині доньку, яку назвали Галиною. Згодом народилася й молодша Тетяна. Тяжко зітхає, коли згадує свої «декретні» будні: «Та скільки то там того декрету було: три місяці, не те, що тепер – три роки. Привезуть під хату три норми льону, і мусиш його перетерти».

Працюючи у колгоспі, тримали чималу господарку вдома: дві корови, кури, індики, поросята, гуси, кури, кролі. І з усім цим треба було вчасно справлятися! Не покидала жінка улюблених занять, бо ж руки самі бралися до діла: змалку вправно тримала голку у руках, тому і заміж ішла, маючи чимале придане з вишитих виробів. Згодом навчилася шити одяг, в’язати. Вишивала рушники, серветки, подушки, постіль, скатертини. Ще й досі, у свої 85, інколи сидить за швейною машинкою, щось підстрочить, переробить. Найбільше любить в'язати круглі килимки на підлогу: і не злічити, скільки їх зробила за все своє життя. Дарувала їх рідним і в Заболоття, Ковель, Пісочне, в Олександрію, Чернівці, навіть Німеччину.

«Мама все життя в роботі. Хоч і літа вже не молоді, та мусить щось робити, бо ж не посидить ні хвилини: то курчат нагодує, то зілля поросятам нарве, в’яже шкарпетки та плете круги. А вночі, як не спиться, то в перині пір’я руками перебирає» – розповідає донька Тетяна.

Двадцять років тому помер чоловік Уляни Марківни, а три роки тому донька Тетяна забрала її жити до себе, у село Піща. Хоч і добре їй тут, бо ж діти, внуки та правнуки люблять та шанують найстаршу представницю родини, дбають, щоб було затишно та комфортно, та все таки сумує вона за рідним селом, за сусідами та односельчанами.

Найбільше любить бавитися зі своїм правнучком Володькою: з ним і м’яч покидає, і футбол, як треба, пограє, казку розкаже та вірша навчить. А він, як тільки проснеться, одразу біжить шукати свою бабцю. Не натішиться жінка і найменшенькою Веронічко, котрій виповнилося лише декілька місяців.

Пишається Уляна Марківна, що зуміли разом із чоловіком гідно виховати своїх доньок, одна з яких працює у Черкасах вихователькою дитсадка, а Тетяна – вчителькою Піщанської школи. Має четверо внуків: один із синів Галини разом із дружиною зараз перебувають в зоні операції об’єднаних сил, інший працює рятувальником. Один із синів Галини – Роман Зуб – є завідуючим та сімейним лікарем Піщанської амбулаторії, інший працює лісівником.

Дивується Уляна Марківна з тих, хто нарікає на теперішнє життя, бо ж може порівняти своє голодне дитинство, тяжку працю у колгоспі та те, які блага люди мають тепер. Дякує Богу за здоров’я, прожиті літа, міцну та щасливу родину, де від кожного відчуває любов та підтримку. Бо ж це – основне у житті.