«Робота на круїзному лайнері дає унікальну можливість побачити світ», - шачанка Мар’яна Гірич
Далекі Філіппінські острови, загадкові Бора-Бора (Французька Полінезія) та Мексика… Це той неповний перелік туристичних країн, де вдалося під час роботи на круїзному лайнері побувати шачанці Мар’яні Гірич.
Ще у студентські роки дівчина прагнула до мандрів та використовувала будь-яку можливість для подорожей Україною та країнами близького зарубіжжя. Наснаги побачити та відкрити для себе інші країни світу додала робота у готелях Греції, де два сезони проходила практику під час навчання у Київському національному торговельно-економічному університеті на спеціальності «Менеджмент туризму». Там чотири роки тому вперше почула про роботу на круїзних лайнерах, яка давала можливість не лише заробити, а й побачити екзотичні туристичні країни.
«Стала шукати інформацію в Інтернеті, довго придивлялася до різноманітних фірм. Зрештою, «націлилася» на всесвітньо відому американську туристичну компанію «Princess kruises», яка володіє майже 30 лайнерами по всьому світу, та подала туди заявку», – розповідає Мар’яна.
Майже три місяці знадобилося, аби належно оформити документи, пройти співбесіду, тести та відбір, адже компанія ставить певні вимоги до персоналу.
«Співбесіда, яку проводив італієць – представник компанії, проходила в Одесі. Були тести на знання англійської мови, загальні стандарти обслуговування, правила безпеки. Були запитання і про сам корабель. Обов’язкова умова – мати 2,5 років стажу роботи у готелях чи ресторанах високого класу (не менше «тризіркових»). Поталанило мені з тим, що я вже мала досвід роботи у готелях Греції та у готелі «Хілтон» у Києві, тож цей вишкіл якнайкраще підготував мене до того, що чекало на лайнері. З однієї сторони, спроба влаштуватися на круїзний лайнер – це великий ризик, бо потрібно було витратити не одну тисячу гривень, аби пройти відбір. Зрештою, місце на кораблі виявилося таки моїм», – каже Мар’яна.
Дивувала дівчину і турбота компанії про своїх найманих працівників: їх усіх направили на медогляд у клініку, адже це – запорука безпеки пасажирів. Також за рахунок компанії купували квитки на літак для працівників та при потребі – замовляли кімнати у готелях.
На кораблі Мар’яна працювала офіціанткою та обслуговувала «шведський стіл» і пасажирів біля басейнів, інколи допомагали прибирати. Проте спочатку новачків направляли вчилися у їдальні для персоналу, а вже потім – до клієнтів. Загалом робочий графік становив 12 годин в день (з 11 ранку до опівночі з півторагодинною перервою на обід).
«За обідню перерву встигали поїсти й відпочити, робили все на «автоматі». Узагалі життя на лайнері – динамічне та сповнене руху. Це своєрідне містечко на воді. Хоч там є своє доволі жорсткі правила. Наприклад, не можна було розмовляти по телефону у коридорах. Ми суворо дотримувалися правил сортування сміття, економили воду, а обслуговуючому персоналу забороняли мати у кімнатах електроприлади, наприклад, невелику електроплитку. Якби цих правил не дотримувалися, була б справжня катастрофа», – ділиться враженнями дівчина.
Перше враження від круїзного лайнера «Еmerald Princess» шокувало шачанку: велетенське судно, на борт якого могло уміститися дві третини населення Шацька, з розкішними кімнатами для пасажирів, спортзалами, СПА-салонами, кафе та 8 ресторанами, розважальними закладами та казино – усе дихало розкішшю та блиском. Кімнати для персоналу були більш скромними (розраховані на двох людей, з санвузлом на дві кімнати), але чистими та затишними.
Серед трьох тисяч пасажирів більшість – американці старшого віку, котрі після виходу на пенсію подорожують та відкривають для себе світ. З обслуговуючого персоналу лише до 20 українців, решта – вихідці з Сербії, Азії та Філіппін (майже 80%). Траплялося, що на роботу (найнижчі посади з обслуговування та прибирання) йшли люди, котрі зовсім не розуміли суті своїх обов’язків, лише спокушалися можливістю поплавати на лайнері. Але вони довго не затримувалися, бо їх звільняли через те, що не справлялися зі своїми обов’язками.
Робота на лайнері була дуже важкою, та все ж була можливість у єдиний на два тижні неповний (до третьої години дня, або як кажуть, тайм офф) вихідний, під час зупинки на великій землі, викроїти час для екскурсій та побачити найбільш визначні місця, оцінити красу туристичних містечок та екзотичних островів. Тому ці вихідні найбільше запам’яталися.
«Наш лайнер виходив із Лос-Анджелеса (США) чи Ванкувера (Канада), зупинявся у Мексиці, потім прямував до Бора-Бора та Філіппінських островів. Найважчими були чотири дні, проведені у морі, коли жодного разу не сходили на берег. Спершу відчувалися симптоми морської хвороби, але після спеціальних пігулок усе минало. Оглянути туристичні місцини ми могли лише зранку: вставали о шостій, спускалися на берег і ходили у місця, відзначені у путівниках. Одного разу навіть поїхали на приватний острів у Бора-Бора, де зупинилися у готелі. Враження від цього – просто неймовірні. Звичайно, що хотілося побачити значно більше, але була задоволена навіть тим, що є, бо розуміла, що це унікальна для мене можливість відкрити для себе нові країни, побачити нове життя. Тому користувалася цим шансом по максимуму», – ділиться враженнями Мар’яна.
Один із найяскравіших спогадів – свято Хелловіну посеред моря, де на кораблі організували незабутню вечірку в костюмах. В одному з портових містечок в Мексиці ходили у ресторан, куштували страви національної кухні. Хоч, як розповідає дівчина, це країна контрастів: дуже гарно у регіонах для туристів, а вглиб – суцільна небезпека та мафія.
Круїзна подорож шачанки у ролі офіціантки тривала шість місяців (відповідно до умов контракту), після чого на два місяці приїхала додому, щоб побачитися з рідними та друзями. Батько Мар’яни Віктор Якович на запитання про те, чи не боялися відпускати доньку на таку роботу, відповідає: звісно, переживали, як і всі, але прочитали відгуки про компанію в Інтернеті, а головне – були упевнені у силах доньки. Спілкувалися з нею по скайпу та через соцмережі, тому знали, що з нею усе добре.
А вже 25 травня Мар’яна знову вирушить працювати на більш потужному лайнері (на 5 тисяч пасажирів), але на цей раз її піврічний маршрут проляже … на Аляску (США).
«Це політика компанії – щоразу перекидати персонал на інший лайнер. Тобто ми не можемо обирати, на який корабель нам іти. Це вирішує керівництво. Буває, що на цих лайнерах люди працюють по 5-7 років, і вже звикли до такого життя. Кажуть, «затягує», – розповідає Мар’яна.
Для шачанки робота на лайнері – це не лише можливість заробити, а й побачити нові країни. У свої 25 років вона встигла побувати у Канаді, США, Німеччині, Греції, Польщі, Чехії, Угорщині. Не втрачає надію попрацювати на лайнері, який курсувати європейськими країнами. Упевнена: у неї все вийде, треба тільки відважитися та вірити!
Віта ШЕПЕЛЯ
Коментарі